Ерагон
Шрифт:
— Що це з тобою? — роздратовано спитав юнак.
— Та нічого, — відгукнулась вона. — Просто смішно бачити, як такого хвацького молодика побив старий дідуган.
Сапфіра знову захихотіла, і Ерагон густо почервонів, збагнувши, що та з нього сміється. Намагаючись хоч якось зберігати поважний вигляд, парубок улігся на бік і заснув.
Наступного дня Ерагон почувався ще гірше. Усі руки були в синцях, і він ледь міг рухатись. Бром відвів погляд від варива, яке готував, і посміхнувся:
— Як почуваєшся?
Та
Після сніданку вони вийшли на дорогу й рушили швидким кроком, плануючи дістатися Терінсфорда до обідньої пори. Невдовзі дорога стала краща, і ось уже на обрії замайоріли перші будинки.
— Скажи Сапфірі, нехай вона летить уперед і зачекає нас за Терінсфордом, — озвався Бром. — Тут слід бути дуже обережними, інакше люди неодмінно її помітять.
— А чому ж ви самі їй про це не скажете? — з притиском запитав Ерагон.
— Говорити з чужим драконом — не дуже добре.
— Чомусь у Карвахолі це вас не спинило, — не вгавав юнак.
— Ну дивись, я тебе попередив, — відрубав старий.
Ерагон похмуро зиркнув на нього й таки нереказав прохання драконові.
— Ти також будь обережний, — відповів той. — Слуги імперії можуть ховатися де завгодно.
Тим часом колії від коліс на дорозі зробилися глибшими, слідів довкола теж побільшало, а численні ферми на обрії говорили про те, що мандрівники підійшли до Теріинсфорда. Село виявилось більшим за Карвахол, але будівлі в ньому були розташовані абияк, не підлягаючи жодному плану забудови.
— Ну й безлад, — тільки й сказав Ерагон. Демптонового млина ніде не було видно. Балдор та Альбрих, певно, уже знайшли Рорана. Так чи так, але в будь-якому разі Ерагон не мав особливого бажання зустрічатися з двоюрідним братом.
— М’яко кажучи, не дуже приваблива картина, — згодився Бром.
Уздовж села несла свої води річка Анора, нерехоплена приземкуватим мостом. Коли мандрівники наблизилися до нього, з-за кущів вийшов якийсь дебелий чолов’яга й став їм на дорозі. Він мав аж надто коротку сорочку, тож брудний живіт звисав над мотузком, яким той був підперезаний. Губи в незнайомця порепалися, а зуби нагадували розкришене надгробне каміння.
— У нас тут не ходять просто так, — сказав він. — Це мій міст. Тож платіть, коли хочете нерейти на той бік.
— Скільки? — спокійно спитав Бром, витягуючи торбинку з грошима.
— П’ять крон, — зрадів власник моста, розтягнувши губи в широкій посмішці. Ерагона обурило таке нечуване здирництво, він почав був сперечатися, але Бром зиркнув на нього, й парубок принишк. Тож без зайвих слів вони віддали гроші, і чолов’яга поклав їх у торбинку на поясі.
— Красно дякую, — сказав він глузливим тоном, даючи дорогу мандрівникам.
Бром рушив уперед, але несподівано шкопирТНУВ, схопившись за руку незнайомця, аби якось
— Дивись, куди преш! — гаркнув той, відступаючи вбік.
— Даруйте, — вибачився старий і перейшов разом з Ерагоном міст.
— Чому ж ви не торгувалися? Він же нас надурив! — напався на Брома парубок, коли вони відійшли подалі. — Адже міст точно не його! Ми б могли просто не зважати на цього здирника!
— Може, й так, — погодився Бром.
— То навіщо ж було платити?
— Бо на світі так багато дурнів, що всіх не обійдеш. Легше поступитися, а коли буде нагода, надурити їх, — старий розкрив долоню, на якій зблиснула купка монет.
— Ви розпороли йому гаманець! — не повіривши власним очам, вигукнув Ерагон.
Бром підморгнув йому і сховав гроші в кишеню:
— І там була чималенька сума. Наступного разу нехай знає, як тримати всі гроші в одному місці.
Якраз цієї миті з другого берега річки долинув страдницький рев.
— Мабуть, наш приятель оце тільки тепер помітив втрату, — прокоментував старий. — Коли побачиш вартових, скажеш мені.
Ловким рухом він схопив за плече хлопчака, що якраз пробігав поруч, і спитав:
— Ти часом не знаєш, де можна купити коней?
Хлопчак повагом глянув на прибульців і показав пальцем на велику клуню неподалік.
— Дякую, — сказав Бром, кинувши тому дрібну монетку.
Величезні двері будівлі були прочинені, а всередині тяглися два довгі ряди стійл. Протилежна стіна була рясно завішана сідлами, упряжжю та іншим причандаллям. У дальньому кутку біля білого жеребця порався чоловік із м’язистими руками. Помахом він попрохав мандрівників підійти ближче.
— Чудова тварина, — похвалив Бром коня, коли вони наблизились.
— Ще б пак. Його звати Сніговій. А мене — Хаберт, — простягнув зашкарублу долоню чоловік, міцно потиснувши руки прибульцям. Потім він ввічливо замовк, чекаючи, поки й ті назвуть свої імена. А коли зрозумів, що вони й не збираються цього робити, спитав:
— То чим можу вам допомогти?
— Нам потрібна пара коней, а також збруя для них, — сказав Бром. — І щоб ті коні були прудкі та витривалі, бо нам ще довго-довго подорожувати.
— У мене не так вже й багато гарних коней, — озвався Хаберт. — А ті, що є, коштують недешево.
Білий жеребець тривожно затупцяв на місці, тож чолов’яга заспокійливо поплескав його по шиї.
— Гроші не мають значення, — сказав Бром. — Ми візьмемо найкращих.
Хаберт кивнув і мовчки прив’язав жеребця. Пройшовшись уздовж стіни, він познімав сідла та упряж. Потім, заглибившись у стайню, вибрав двох коней. Один був гнідий, а другий — чалий. Гнідий нервово смикав вуздечку.
— Цей трохи норовистий, але під твердою рукою він поводиться спокійно, — запевнив Хаберт, передаючи Бромові вуздечку гнідого.