Експедиція «Гондвана»
Шрифт:
— І що ж вона пише?
— Не маю права розголошувати чужих таємниць, — відказав Максим і додав — У таких випадках, сам розумієш, що пишуть: люблю, жду і тому подібне.
Я знав, що в Кукси на березі наречена. Наречена — дуже настирлива: мого напарника вона просто-таки переслідувала. А в останній день наздогнала аж на рейді, де стояв, готовий у дорогу, «Садко».
Усі вже, рідні й друзі, покинули судно. З тих, хто нас проводжав, на борту лишилася тільки Моніка — висока, на голову вища за Куксу, дівчина.
Зблизька
— Не забувай, котику, пиши! — наказувала. — Я про тебе згадуватиму щохвилини.
І раптом, діставши з-за пазухи амулет — пухнастий заячий хвіст, — наділа хлопцеві на шию.
Ось так! Як видно, «котик» глибоко запав у дівоче серце. Мене, хоч я й не заздрісний, взяли завидки: така турбота, таке вболівання!
Матроси з «Садка», що знали Моніку, розповідали: мовляв, якби в неї не вставні зуби, була б дівчина як дівчина, а то виразом обличчя нагадує людину, котра щось силкується проковтнути.
Ще вони казали (хоч я в це мало вірю): Моніка, яку насправді звати Маня, закохавшись у Куксу, щоб бути з ним разом навіть у морі, вступила до морського училища. Ще більше — на факультет судноводіння, де готують штурманів і капітанів.
«От би ми порозкошували, — думав я, — коли б Моніка стала капітаном. А проте не відомо ще, як би воно склалося — особливо для Кукси. Недарма ж кажуть: м'яко стелять — твердо спати».
— Ти, Гайовий, не про чужих наречених думай, — повчально зауважив Максим, — а про те, як нам врятувати «Оріон».
Роздражнюючи мене, він похвалявся про все написати Наташі. Та я, ніби його не зрозумів, спокійно відповів:
— Чого ти так бідкаєшся? Врятуємо твій «Оріон».
— Легко сказати: врятуємо!
І він розповів, що «Садко» до останнього часу підтримував зв'язок із дослідним судном, яке знаходиться в районі банки Корона.
З того корабля в океанські глибини вирушали підводні човни. Один із них, «Оріон», на базу не вернувся.
— Ой! — зойкнув Максим, кинувши погляд на годинник.
Було видно, стрілка на циферблаті торкнулася червоної риски. Це означало — настали хвилини мовчання, коли в ефірі припиняють розмови, а радисти вслухаються, щоб не пропустити сигналу біди — SOS.
Я не став йому заважати. Задкуючи, вийшов з рубки.
ДИСПУТ
«Садко» долав милю за милею, і плавання крізь бурю, по спінених хвилях, не припинялося — таке ви, мабуть, бачили й на картинах Айвазовського.
Море, хвилі… «От де роздолля для мариністів, — подумав я. — Дивись, вивчай та перенось на полотно».
Художників, що малюють море, як відомо, звуть мариністами. Цим загадковим йменням дражнять чомусь і нас, вахтових.
— Бо вони там, на містку, — дорікають корабельні гострослови, — споглядають
Базікають, плетуть нісенітниці, а того не розуміють, що нам дістається неабияк: вахти, особливо нічні, — виснажливі.
Коли я спустився вниз, Кукса вже спав. Мене теж зморила втома, і я ліг відпочити.
На «Садку», колишньому банановозі, комфорту ніякого: спартанські умови життя, безліч незручностей.
У тісній, з вузьким проходом посередині, каюті ледь умістилося чотири койки: дві внизу, дві вгорі.
Науковці, хлопці з пошукових загонів, полягали на нижніх місцях, мені й Куксі дісталися верхні… Штормить, а ми виснемо, вчепірившись у матрасовку, або тримаємось за ланцюги, на яких гойдається наша неласкава колиска.
— Нічого, ви не банани, — вислухавши наші нарікання, відповів штурман. — Боки тверді — витримають.
Я заснув. Не відомо, скільки спав, як раптом до слуху долинуло:
— Тихіше ви, крикуни! — утихомирював хтось. — Бачите, мариністи поснули.
— Якщо ті мариністи, що звикли смачно їсти, не бажають лишатися без обіду, пора їм прокинутись — кок приготував фірмову страву — антрекоти з гарніром, і днювальна скликає вже до столу.
Розмовляли хлопці з нашої каюти та їхні колеги — двоє океанологів, які завітали в гості.
Їсти мені не хотілось. Із заплющеними очима лежав я і слухав суперечку.
Говорив Альфред Заєць, морський геолог, койка якого була під моєю.
— …А я наполягаю: Вегенер — геній!
Альфред справді чимось схожий на зайця. Такі ж витрішкуваті, налякані очі, кругле, з невеликим, немов припухлим, носом обличчя, роздвоєна нижня губа. Вона не ховає великих рідких зубів, через що здається: хлопець, навіть коли злий, — усміхнений і добродушний.
— Теж мені генія знайшов! — заперечив йому океанолог Юрій Ступа.
Юрко — мовчазний, не схильний до теревенів — цілковита протилежність Зайцю, в якого рот майже ніколи не затуляється. До того ж Заєць приземистий, вайлуватий, а Ступа вигнався нівроку: каюта для нього низька, головою він дістає стелі. Навіть спить скоцюрбившись, бо ліжко коротке.
Хлопці товаришують, дружба-нерозлийвода, хоч незрозуміло, що їх єднає. Адже вдачею вони такі несхожі. Це особливо помітно під час їхніх суперечок, які нас із Куксою лише дратують.
Проте цього разу диспут мене зацікавив. Розмова точилася навколо питання про походження Землі, океанів та загибелі Гондвани.
— Відомо, — не вгавав на диво неговіркий Юрко, — ірландський архієпископ Асшер, посилаючись на святе писання — біблію, теж заходився тлумачити походження світу. І ти знаєш, до чого добалакався: буцімто Землю створено 4004 року до різдва Христового.
— Так, знаю, — погодився Заєць. — Асшер назвав навіть годину й день світотворіння: дев'ята ранку, неділя 23 жовтня. Ну, й що з того? — раптом перепитав він.