Експедиція «Гондвана»
Шрифт:
— Обстежите, колеги, західні відроги Заячої гори, — сказав Гліб Семенович, — і, мабуть, будемо збиратися додому.
Всю ніч і ще півдня, поки ми й перебували в барокамері, «Садко» йшов. Та ось нарешті і Заяча гора.
Зупинилися.
Стріла кран-балки, описавши розгонисту дугу над кормою, вивалила підводний апарат, а в ньому нашу четвірку, за борт судна.
— Майна! — пролунав наказ.
Тугі металеві троси послабились, і дзвін, немов на долоню велетня, м'яко так сів на зморшкувату поверхню океану.
ГОМО
— Заяча гора, Заяча гора… Нічого в тобі лагідно-заячого, клята, немає! Краще б тебе було назвати Вовчою — тоді б ти, може, виправдала своє ймення! — лупцюючи кулаками перетинку підводного будинку та похитуючи головою, журно примовляв Данило.
Але бідкався він і проклинав гору потім. Зараз ми поринали без перешкод.
Вода була прозора, аж синя. Присмерки глибин починалися нижче. Підводний апарат урізувався в них, як леміш у переліг чорнозему.
Компресіювали нас для півкілометрової глибини, тобто ми могли, не потерпаючи за життя, опуститися на п'ятсот — не більше! — метрів; розгерметизувавши дзвін, вийти з нього.
Заяча гора, її шпиляста, роздвоєна вершина стрімко зводилась над океанською прірвою. Якихось чотири сотні метрів відділяли її від поверхні океану.
— Зверніть увагу — тут вам доведеться працювати, — напередодні говорив начальник експедиції, розгорнувши по столу великомасштабну карту. — Це ось абіссаль, — обвів він олівцем океанське ложе. — А це гірські кряжі. На одному з них і височить Заяча гора, частина серединно-океанійського хребта з базальтовою основою, високою сейсмічністю та магнітними аномаліями.
Я глянув на карту й побачив, як по рівному ложу океану, ніби спарені фортечні стіни, майже паралельно один до одного, простяглися гірські хребти. Між ними, вужчаючи внизу, лежала глибоководна западина.
Гора, з невеликим діаметром вершини, була не що інше, як підводний, розчахнутий навпіл вулкан, західна частина якого на кількасот метрів вища від східної.
Таких вулканів в океані безліч. І хоч складено рельєфні карти дна, земля під водою лишається загадкою. До пуття не вивчений навіть континентальний шельф — наймілкіша частина дна, яка починається від берега, є підводним продовженням материків і тягнеться, приміром, до двохсотметрової глибини. Що вже казати про абіссаль, ложе океану, та глибоководні жолоби й западини! Вони взагалі таємничі. Ось чому кожен крок до них — мов нова, перегорнута сторінка у великій книзі, назва якої — Океан.
— Зараз, хлопці, будемо виходити, — порушив мовчанку Кім.
Вирішили так: Данило залишиться у дзвоні, а ми втрьох вийдемо з нього назовні. Обстежимо схил гори й повернемось назад. На «Садку» у гіпербаричному комплексі нас декомпресують — і все буде гаразд.
Гаразд… Аби-то так було, як гадалось. Бо легко сказати: вийдемо у глибини й повернемось назад. Хоч ми віднині й ставали підводними людьми, гомо акватікус, проте нас ніщо не захищало від океану. Ми були віч-на-віч із ним, його частиною.
Людино-риба, поетична легенда про Іхтіандра… А потім чомусь згадалися (про
Брр! По шкірі пішов мороз.
Коза, правда, вижила, — заспокоїв я себе.
— Ну, що, готові?
— Та готові…
Люк у днищі дзвона відкрився, і ми, немов горошини з переспілого стручка, висипались у воду.
Мій любий дідусю, моя бідна мамо! Ви б, звичайно, жахнулися, побачивши мене нині. Схожий я і на рибу, й на жабу.
На мені, як і на Кімові та Альфреді, морквяного кольору гідрокостюм. Рукава закінчуються «жаб'ячими» трипалими «лапками» — рукавичками; а тісні штани з герметичними панчохами (ось коли слід би, про всяк випадок, зодягнути просторе галіфе!) — ластами. Голову вінчає капюшон із вмонтованою в нього — окуляри для очей — маскою та ніпелем з гайкою, за допомогою якої пригвинчується апарат для дихання.
Гумові ремінці щільно притискують маску до мого обличчя. В корпус ніпеля, до речі, вмонтовано для мікрофона пружину, є в шоломі-капюшоні телефонні й мікрофонні гнізда. Кабель від них через виступ у гідрокомбінезоні веде назовні… Магнітний компас, наручний годинник; для вимірювання тиску повітря в балонах — робочий і контрольний манометри. Від акул, мурен та іншої водяної нечисті два ножі — один на поясі, другий прив'язаний до ноги.
— Мама міа! — угледівши нас ще в барокамері, вигукнув штурман Сакало.
Убір, як бачите, справді «модний» і надійний. Проте коли — не доведи й одводь! — раптом щось трапиться, воно нас не врятує. Та й допомоги очікувати нізвідки. Довго лишатися за бортом дзвона через обмежений запас суміші для дихання ми не можемо. А якщо б ми, компресійовані до такої глибини, і наважилися самотужки, без дзвона, піднятися на поверхню, неминуче загинули б від кесонної хвороби, бо, перш ніж удихнути хоч ковток звичайного атмосферного повітря, треба спочатку пройти декомпресію.
Ось тобі й мама міа, товаришу Сакало! Це не те, що твої зюйд-вести та норд-ости — маршрути, на які ти виводиш корабель. У глибинах важче, та й орієнтуватися, прокладати курс не легше.
Внизу океану — холодно. Гідрокостюм зроблено так, що по ньому зсередини циркулює тепло, вберігаючи нас від холоду. Цей холод був, між іншим, тривалий час завадою і для дихання — вже на двохсотметровій глибині легеневий автомат звичайного акваланга замерзав. Мудрі конструктори винайшли апарат для дихання із напівзамкненим циклом дихання, який не боїться низьких температур.
Дихайте, люди-жаби, на здоров'я!
Два потужні прожектори із дзвона освітлювали нам дорогу. Та хіба її освітиш! Через якийсь десяток метрів довкруг знову згустилася темрява. Ми розтинали її лезом проміння від ліхтариків — вони також були вмонтовані в наші гідрокомбінезони.
Дивовижне й незабутнє: дзвін із широченними смугами світла нагадує фантастичну істоту, яка щупальцями промацує дно. Такі ж фантастичні, але менші за розміром створіння були й ми — троє акванавтів з іскристими пучками світла над головою.