Експедиція «Гондвана»
Шрифт:
— Крила міцніють у польоті, — повчав мене, малого, дідусь-хлібороб. — А сталь гартується вогнем.
У горнилі бур і людина стає людиною. І якщо вона, не лінуючись, працює для людей, — рано чи пізно переконається: повнозвучне, трудове життя і є очікуване щастя.
На палубі, як завжди, було людно. Боцман — кра… кра!.. — під глузливий сміх і дотепи «пекельників» — машиністів-маслопупиків розпікав своїх підлеглих — хлопців із робочої бригади за те, що хтось із них забув учора віднести в малярку відро з білилами. Його перекинули; схожа на спрута багаторука пляма,
Науковці поралися над піднятими нами зразками корінних порід.
— Це теж… е-е… вдача, — вдоволено говорив геолог-бородань. — Добуті базальти плюс… е-е… особисті враження… е-е… очевидців-акванавтів про дно проллють світло на… е-е…
— Морська геологія, колего, — відповідав йому Гліб Семенович, — ой як прискорено пішла вперед. Ще ж кілька років тому проби підводного грунту можна було дістати — та й то наосліп! — лише драгами й поршневими трубками, а тепер ми беремо де хочемо і що хочемо.
— Колосаль! — обмацуючи кам'яну брилу, втрутився в розмову і Юрій Ступа: він прибіг з ехолотної, в якій ніс вахту, доповідати про щось начальнику експедиції.
— Я до вас сам зайду, Юрасю, — відповів Гліб Семенович.
З палуби я спустився в кормовий трюм. Там, у гіпербаричному комплексі, де стояла циліндрична гондола, чи то ліфт-дзвін, і камера для компресіювання та для декомпресії, вже сиділи Кім, Данило й Заєць.
Я зайшов теж. Двері житлового відсіку барокамери автоматично зачинилися. За ілюмінатором я угледів усміхнене обличчя Оканя. Василь, жестикулюючи, подавав нам якісь знаки.
— Що він хоче? — запитав Альфред.
Кім лукаво підморгнув Данилові: мовляв, знаємо й розуміємо піїтову пантоміму! Бо, як з'ясувалося, Василь жестами сповіщав свої нові вірші.
Мов примара, за ілюмінатором майнула тінь од згорбленої постаті вахтового штурмана. Прийшов і Антрекот Антрекотович — він, звичайно ж, залишився вірний собі: з'явився з гітарою. Приніс і мольберт. Поставив на нього підрамок із полотном, поряд — палітру. І, не звертаючи на нас ніякої уваги — так, ніби ми були неживі предмети або четвероногі за вольєром зоопарку, — почав змішувати фарби, а потім заходився малювати водолазний дзвін і житловий відсік барокамери.
— Ван Гог! — розсміявся Данило.
— Художник-передвижник, — докинув я.
— Не чіпайте його, — заступився Кім, — Нехай малює.
Та ми його, хоч би й хотіли, не могли зачепити: нас від Антрекота відмежовувала неприступна перепона — надміцний корпус барокамери й така ж міцна шибка ілюмінатора.
Отже, барокамера та чого ми в ній опинилися.
Звичайно, ви знаєте, що останнім часом океанські глибини штурмують як ніколи. Батискафи, пірнаючі блюдця, озброєні металевими легенями — аквалангом — підводні нирці. З'явилися навіть будинки — цілі підводні оселі! — в яких живуть і працюють люди.
Нібито Жан-Ів Кусто писав, що незабаром в океані народиться перша підводна людина.
— Я теж хотів би стати людиною-амфібією.
— А чого ж — вислухавши мене, відповів Заєць. — Із штучними зябрами можна жити під водою. Он американці
— Ну, і як?
— А так, що десятеро собак віддало богові душу, а двох навічно паралізувало.
— Гм… нічого не скажеш — оригінальний експеримент!
— Це ще, Васько, не оригінальний, — заперечив Альфред, — Ті ж таки заокеанські штукарі-експериментатори, повідомляли газети, якомусь чоловікові в праву легеню упхали шланг, через який подавали збагачену киснем морську воду. Як мовиться: півбока луплена — одна легеня дихала звичайним атмосферним повітрям, друга — водою. А то ще — це вже англійці придумали — сіамському котові в аорту щохвилини вливали перекис водню. Кіт нявчав, кусався (легені його стали бездіяльними), а дітися нікуди — все-таки цивілізована країна, колишня володарка морів, — і він, бідолаха, змушений був дихати штучною газовою сумішшю. Дихав, поки й здох.
— Ти, Заєць, хоч би тут, у барокамері, не розповідав таких страхіть!
Компресіювання триває не менше доби, принаймні наше. День і ніч сидіти відгородженим од світу, самі розумієте, не дуже приємно.
Кім Михайлович та й Данило, досвідчені акванавти, розповідали багато цікавого. Про підводні апарати і штурм ними океанських глибин. Тоді-то я й довідався докладно про барокамеру і водолазний дзвін-ліфт.
Ось що воно таке.
Мандрівка в батискафі — добре. Людина сама спостерігає за підводним світом, на власні очі бачить покрите товщею води дно. Але вийти з батискафа під водою неможливо. Аквалангісти, ті не сковані, почувають себе, як риба у воді. Бо якоюсь мірою вони і є людино-риба, іхтіандри, що дихають завдяки металевим легеням — аквалангу.
Водолази працюють під водою теж, різниця лише та, що вони «прив'язані» до судна, з якого в скафандр по шлангах подається повітря.
Усе б складалося якнайкраще, якби і тим і другим не треба було зважати на гніт води, що в десятки й сотні разів перевищує звичайний атмосферний тиск. Високий тиск людський організм здатний переносити, а от його різкі перепади — ні.
Коли підводників швидко і без зупинок піднімають з глибин, їм не так загрожують акули, як кесонка.
Так зветься глибинна хвороба. Азот, що з повітрям, яким дихав водолаз, потрапив у організм і не встиг зникнути, утворює в крові маленькі бульбашки, які й порушують її циркуляцію. Настає параліч, нерідко — смерть.
Запобігти лихові можна, якщо тиск поступово знижувати. Це й робиться в барокамері, так звана декомпресія. Але в ній людину можна і компресіювати, тобто довести тиск до того рівня, який на тій чи іншій глибині, куди збирається підводник.
Тепер ви зрозуміли, для чого на «Садку» гіпербаричний комплекс. Ну, а чого в ньому ми, скажу: нас компресіюють, з житлового відсіку перейдемо у водолазний дзвін-ліфт. Відстикований від гіпербаричного комплексу, цей підводний апарат, дзвін, опустять в океан, і з нього нам можна буде виходити у воду і знову вертатися назад.