Експансія-I
Шрифт:
Кучер, одягнений як матадор, різко зупинив коня.
— Поїдемо дивитися місто, — сказав Блас. — Любите кататися в екіпажі?
— Я ще ніколи не каталась.
— Загадуйте бажання…
— Як це? — здивувалася вона.
— Дуже просто. Як у вас щось відбувається вперше у житті, треба загадати бажання і воно неодмінно збудеться. Коли у нашому домі з'являлося перше яблуко, мама завпеди просила нас загадувати бажання…
— Збувалося?
— Жодного разу.
— А чого ж тоді цей кабальєро нас учить? — тихо спитала Кріста в котеняти, знову подихала на його голову.
— Я
Кріста злегка доторкнулася до його руки своєю:
— Не сердьтесь. Може, ви краще відвезете нас у готель?
— Нас? — перепитав він. — Ми можемо поїхати до мене.
— Нас, — вона усміхнулася, кивнувши на котеня, що сиділо в неї на грудях.
— Ні, спочатку поїздимо по нічному місту, а потім примусимо вас, — він теж кивнув на котеня, — танцювати прощальний вальс. Про це завтра говоритимуть у місті, такого ще не було в «Альамбрі»… Та й «Альамбри» не було, її тільки місяць як відкрили, там є джаз, бар і все інше, хіба допустимо було таке ще рік тому?! Ні за що! Замах на традицію, руйнування звичаїв, наслідування нездорових впливів… У нас майже дослівно повторювали Геббельса, поки перемагав Гітлер… А тепер треба показати американцям, що нам подобаються їхні впливи… Навіть патент на віскі купили, треба ж було дати хабара дядькам із Нью-Йорка, от і всучили їм гроші за право продавати те, що тут ніхто не п'є.
Кучер був мовчазний, а може, просто стомився, голова раз у раз падала на груди, кінь ішов знайомим йому маршрутом, світлі вулиці змінювалися темними, набережна Гвадалквівіра здавалася зловісною, бо тут було мало вогнів, вода не шуміла, подекуди стирчали камені і вгадувалися мілини; як не соромно брехати в туристських проспектах, подумала Кріста, «багатоводна річка Іспанії, течія її бистра й гуркотлива»… Всі скрізь усім брешуть. На цьому стоїть світ, подумала вона. Брешуть у великому і в малому, навіть коли йдуть справляти нужду, питають, де можна помити руки; як брехали, так і брехатимуть, не тільки чужим, а й собі, так споконвіку заведено, так і йде, так і йтиме.
— Чого це ви зажурились? — спитав Блас.
— Так, — відповіла вона. — Іноді й це буває. Не звертайте уваги.
— Мені дуже передається настрій жінки.
— Це погано.
— Я знаю.
— Намагайтеся жити окремо від людей. Замкніться в собі, говоріть з собою, сперечайтесь, жартуйте, любіть себе, лайте, але тільки в самому собі… Знаєте, як це зручно?
— Для цього треба бути сильним.
Кріста похитала головою і, погладивши котеня, сказала!
— Для цього треба вірити в те, що всі ми маріонетки і править нами фатум, якого не можна обійти, але від якого можна на певний час сховатися…
— Послухайте, — сказав Блас, — я боюсь, що ми з вами дуже нап'ємося в «Альамбре»… Там просто не можна не напитися… Тому скажіть мені, поки я не забув спитати… Кемп просив зробити це зразу, але мені, чесно кажучи, якось розхотілося займатися справами, коли я зустрів вас. Це не дуже поєднується — ви і справи… Кемп просив дізнатися, як правильно пишеться ім'я вашого керівника?
— Густав, — машинально відповіла Кріста, потім різко обернулася до Бласа й, нервово погладивши котеня,
— Будемо вважати, що так…
— Чому Кемп сам не спитав мене про це?
— Не знаю… Він подзвонив мені за годину до вашого приходу… Чесно кажучи, мені поперек горла стоять його гості… Я думав, що й цього разу пришлють стару каргу з онуком, яку треба практикувати в іспанській мові, поки дитя печеться на сонці… Він просив вам сказати, що Роумен не повернеться до ранку… В нього справи… Якісь справи, пов'язані з вами, розумієте? І попросив дізнатися ім'я вашого керівника, чомусь саме ім'я… І ще він просив вас зв'язатися з цим самим Густавом, а потім передзвонити до нього, він чекає…
— Почекає до завтра… Все одно зараз пізно…
— Він сказав, що це треба зробити сьогодні вночі.
— А чого ж ви мовчали?
— Тому що ніч у нас починається о третій годині, а зараз ще немає й другої, а ще тому, що ви красива, а я іспанець… Якщо хочете, заїдемо до мене, звідти подзвоните, а потім подамося в «Альамбру»…
За двадцять хвилин було зафіксовано номер телефону в Мюнхені, який замовляла Кріста; після того як центральна станція з'єднала, людина, що сиділа в замкнутій кімнаті квартири Бласа на паралельному апараті, лінію роз'єднала.
З Кемпом їй теж не вдалося поговорити — лінію перервали таким самим способом.
— Не впадайте у відчай, — сказав Блас. — Це Іспанія. Зв'язок працює жахливо. Я підтверджу, що ви дзвонили цілу ніч…
— Спасибі, Блас.
… Справжній Блас де ля Фуентес-і-Гоморра тим часом сидів собі в темній кімнаті за містом, куди його вивезли ще вдень, за три години перед приїздом Крістіни в Севілью, а той, хто цього вечора грав його роль, возив жінку в «Альамбру», напував вином, куди було підмішано горілки, і повернув її в готель «Мадрід» уже о п'ятій ранку, коли ось-ось мало світати, був Енріке, людина Роумена, з сім'ї республіканців.
Виходячи від неї, Блас попросив портьє приготувати вранці молока для котеняти і, поклавши перед старим купюру, попросив зробити так, щоб сеньйору ні з ким не з'єднували по телефону до його повернення в готель.
За ті дві години, що Кріста була в «Альамбре», Роумен встиг з'ясувати, що телефон, по якому вона дзвонила в Мюнхен, належить Герберту Морсену.
На блискавку, яку він послав не у вашінгтонський відділ розвідки, а друзям у Мюнхені, прийшла відповідь, що під іменем Герберта Морсена живе в Мюнхені якийсь Густав Гаузнер, що співробітничає у філіалі ІТТ як експерт з питань, пов'язаних із Скандінавськими країнами.
Бласу дали вказівку підсипати у вино трохи снотворного, щоб жінка міцно спала і ні з ким не розмовляла по телефону, а вранці забрати її з готелю о дев'ятій, відвезти за місто, на фінку, де вирощують биків для кориди, щоб вона не могла подзвонити ні в Мадрід, ні в Мюнхен, і тримати там аж до особливого сигналу.
… Але вона прокинулася, бо нявчало котеня.
Вона прокинулася о восьмій і одразу ж замовила розмову з Роуменом.
Та його не було вдома. Він там і не міг бути, бо в цей час летів у Мюнхен.