Експансія-I

Семенов Юлиан Семенович

Лише після того, як красень продовжив розмову з сивим чоловіком, на лацкані піджака якого стирчала маленька, зроблена з емальованого металу колодка найвищого франкістського ордена, Штірліц відчинив скрипливі дверцята шафи, помітив, як на нього обернулися, задоволено подумав, що добився саме того, чого добивався, і дістав з полиці французьку книжку в чудовій сап'яновій оправі.

… У найтяжчі хвилини життя Штірліца рятувала книга. Все життя він був вдячний батькові за те, я к той навчив його читати; хлопчиком він уже привчився з головою поринати в книгу, ставати учасником дійства; він слухав і бачив розмови героїв, думав разом з ними і засинав щасливим, знаю їй, що завтра він зустрінеться з новими друзями, що,

як і він, мають відпочити: герої книжок також стомлюються, бо вони не тільки вбирають у себе мислячі погляди мільйонів очей, а й віддають себе цим мільйонам читачів, — таємничо влаштований світ, пізнавати його ще треба й пізнавати…

… Він погортав сторінки книжки й зразу почув говір Парижа; боже мій, яка чудова мова Франції, недаремно Пушкін відчував її, як рідну, а радісне сприймання чужої Краси доступне тільки найталановитішим, які наділені не лише розумом, а й загостреним відчуттям, котре ніколи не відштовхує чуже тільки тому, що воно чуже, нехай навіть і прекрасне…

Він перебіг очима рядки в книжці про свята людства; ні, сказав він собі, не можна перебігати; якщо за тобою дивляться, буде помітна фальш; ти мусиш не поспішаючи прочитати сторінку; будь-яка напруженість — неприродна, а все неприродне — підозріле.

«Чисто російські свята, — почав уважно читати Штірліц, — епохи язичества відзначали в честь Дажбога, тобто Сонця, Волоса, покровителя худоби, і Перуна, Розпорядника Грому і Блискавки. Найяскравішими були свята в честь Дажбога, якого слов'яни вважали істинним організатором життя на землі. Слов'яни вважали, що у Дажбога є найлютіший ворог, Бог Темряви і Холоду; боротьба між ними постійна і виражається Зимовим і Літнім Сонцестоянням; Смерть Дажбога у грудні передбачає його Народження влітку, дев'ятого червня. Християнство Риму, добившись багато чого, а може, і всього, все-таки не змогло перемогти культу язичеських свят — такі вони були прекрасні. Римляни й греки, починаючи з сімнадцятого листопада до п'ятого січня, славили бога Діонісія в дні, що називалися Брумалії; на зміну їм ішли Сатурналії, в честь Сатурна, які закінчувалися двадцять третього грудня; потім, до першого січня, відзначали Воти, а з першого до п'ятого січня починалися Календи. Якщо на свято Брумалії по вулицях еллінських та римських міст ходили ряджені, то Сатурналії відмічали битвами гладіаторів, закланнями, бенкетами; свято Воти відзначали виголошенням молитв, а січневі Календи — пора веселості, бо чим радісніше святкуєш ці дні, тим щасливіший весь наступний рік; саме тоді й народилася традиція подарунків: хазяїни домів вітали юнаків, які приходили до них з поздоровленням, і виносили їм подарунки; ночами починалося ворожіння — все, що передвіщали в дні Календ, неодмінно збудеться.

Незважаючи на офіційне визнання Римом християнства, свята ці не припинялися, хоч Брумалії й Сатурналії випадали в Піст, що його запровадила церква. Лише через кілька століть Юстініаи скасував торжества Брумалій, Сатурналій і Вот, об'єднавши гульбища Календ з днями Різдва Христового й Днем Богоявлення.

Дивовижно те, що греко-римські язичесько-християнські свята, коли прийшли до слов'ян після хрещення Русі, знайшли дещо споріднене з ними у тутешніх язичеських святах і злилися в одне ціле. Важко відрізнити, де закінчується російське язичество і починається греко-римське. Російські Коляди, наприклад, явно походять від римських Календ, хоч адепти російського самозвеличення запевняють ще й досі, що свято це треба визначати коренями, бо слово «Коляда» можна трактувати як таке, що походить від «коло», тобто «колесо», знаку, містично пов'язаного з фігурою сонця; «колода» означає «запалений пень», що також символізує вогняний круг сонця; можливе й інше пояснення, коли припустити, що Коляда насправді є «коло» і «їжа», тобто «кругове частування». Але якщо йти за історією, то Коляди прийшли в російську мову через болгар, які переінакшили римські «календи» в «каледи», що стали російськими колядами, котрі відповідно й святкували з двадцять четвертого грудня до шостого

січня, коли відзначали похорони зими й народження сонця. Перерядження молоді, властиве Колядам, можна й понині спостерігати на фресках Київського Софійського собору…»

Господи, подумав Штірліц, який малий і єдиний світ! Ми не знаємо себе і тому намагаємося замінити істину уявленням, і якщо істина є народження логіки, то уявлення породжене почуттям, яке конче потрібне в мистецтві, але чревато в науці, а історія — наука, і коли її перетворюють у зведення міфів, то виникають страшні доктрини панування одних над другими, а це немислиме без крові.

— Естіліц, — почув він тихий голос Гонсалеса, — я хочу познайомити вас з моїм другом, ходімо…

Штірліц поставив книжку на місце, не зразу відірвався від неї, погладив рукою сап'яновий корінець, причинив скрипливі дверці шафи і пішов слідом за Гонсалесом у ту кімнату, де був сервірований стіл; біля вікна стояв невисокий, дуже тендітний чоловік, досить ще молодий, не більше тридцяти, одягнений дуже скромно.

— Хосе, — звернувся до нього Гонсалес, — я хочу відрекомендувати вам мого доброго і давнього друга Максимо Брунна, що вміє писати про кориду як справжній іспанець.

— Дуже приємно, — відповів молодий чоловік. — Мене звуть Хосе Гутієрес. Я ваш колега, представляю аргентінську пресу в Іспанії.

Гонсалес посміхнувся, пояснив Штірліцові:

— Кабальєро — брат полковника Гутієреса.

— Я захоплююсь розумом вашого брата, — сказав Штірліц.

Хосе нахмурився:

— Як це вам удалося скласти враження про розум мого старшого? Він же не пише про кориду й не виступає на мітингах…

— Зате на мітингах виступає Перон, — відповів Штірліц. — А я дуже серйозно ставлюсь до його позиції.

— Ну, це зрозуміло, — відповів Гутієрес. — Як-не-як саме Аргентіна належить до десяти найбільших держав світу. Від нас, хочуть цього чи не хочуть, багато чого залежить, і не тільки в іспаномовному світі, де ми, хай не ображається генерал, — він усміхнувся до Гонсалеса, — є лідерами. І це надовго. Так, в усякому разі, я вважаю.

— Це буде назавжди, — сказав Гонсалес, — якщо Аргентіна і далі відчуватиме спорідненість з матір'ю Іспанією.

Гутієрес кивнув:

— Саме так. Ось тому я й хочу звернутися до вашого друга, доктора Брунна, з трохи незвичайним проханням… Можна?

— Просити не заборонено, — відповів Штірліц, — бо дається можливість і відмовити.

Гонсалес пояснив аргентінцеві:

— Я попереджав вас, Хосе… Мій німець… нікарагуанський друг, надзвичайний акуратист… Це поширюється й на те, як він будує свої фрази.

— У мене багато німець… нікарагуанських друзів, — прийнявши гру Гонсалеса, відповів Гутієрес. — Я віддаю перевагу німець… нікарагуанську одвічну точність іспансь… аргентінському солодкомовству, не підтвердженому ділом… Доктор Брунн, вам ніколи не доводилось зустрічатися з якимсь Максом фон Штірліцом? І коли так, то що ви можете мені про нього сказати? Я розумію, прохання несподіване для вас, але вся наша подальша розмова залежатиме саме від вашої відповіді…

Штірліц уважно подивився на Гонсалеса; обличчя генерала вкрилося зморшками: стало непроникливе; якась маска відсутності, погляд — холодний, не очі, а крижинки, зрозуміти нічого не можна.

— Здається, я десь зустрічав пана, який вас цікавить, — відповів Штірліц, все ще не відводячи погляду від Гонсалеса. — Мені важко відповісти про ті його риси, що можуть вас зацікавити, але пригадую одне: він не з породи базік. Так мені принаймні здалося.

— Хто він за освітою?

— Забув, сеньйоре Гутієрес… Здається, він мав і гуманітарну і технічну освіту…

— Але він не фізик?

— Його, мені здається, колись цікавили розрахункові схеми, якісь абстрактні побудови, котрі можна застосувати до чого завгодно — до фізики також.

— Я був би глибоко вдячний, докторе Брунн, якби ви змогли допомогти мені розшукати сеньйора Штірліца (прізвище вимовив по-німецьки, без неодмінного «е» на початку слова). Думаю, що й він був би вельми зацікавлений у знайомстві.

— Добре, — відповів Штірліц. — Я спробую допомогти вам, сеньйоре Гутієрес. Коли ви хотіли б порозмовляти з цим паном?