Егоїст

Гримич Марина Віллівна

— Кого-кого? — поморщився Борис.

— Баядерки — так називалася та банда. Ніхто не знав, що означала їхня назва, вона спадково передавалася від покоління до покоління тієї дворової команди, яка курувала саме той шматок території до фунікулеру. А нижче булгаківського будинку — то вже починалася інша територія. Але там ніколи не було таких дружних банд, як у нас...

— А я виріс у мікрорайоні. У нас там не було такої романтики, — зітхнув Борис.

— То ти не справжній киянин, — констатував Ромко. Борис і не заперечував.

—

Ти собі не уявляєш, — із запалом продовжував Ромко, — що то було за життя, яка боротьба точилася поміж тими бандами, — захоплено продовжував він, окрилений спогадами, — ми постійно переслідували один одного, намагаючись зробити якесь западло, боролися за розширення своєї території, за найбільшу кількість наших членів. Усередині кожної банди була своя ієрархія і діяв свій закон і свій звичай.

— Стоп-стоп! — перепинив його Борис. — Це мені щось нагадує! А які правила існували у ваших цих, як його... зграях? Не переманювали до себе з інших фрак..., тобто шайок?

— Було й таке. Повний бандитський набір. Як і у вас...

— Ну-ну! — запротестував Борис. — Ти обережніше з висловами...

— А яка різниця між нашою дворовою бандою і вашою партією? Скажи!

Борис замислився:

— Цікаво. І справді: яке по суті примітивне наше життя! Та сама модель існує на всіх рівнях суспільної піраміди — від дворової зграї до політичної.

Борис наморщив чоло:

— Найменша одиниця — група за інтересами, хоч би як вона називалася — зграя, банда, шайка, команда, фракція, партія... — байдуже. І між такими групами існує боротьба за територію, за інформацію, за вищу сходинку... Одне й те саме — що внизу, що вгорі. Хіба що так — чим вище вгору, тим вишуканішою стає методика боротьби!

— Ну, не скажи! — не згодився з Борисом Ромко. — У нас ретельно вимальовувалися плани, схеми стежок і прохідних дворів, у тому числі через будинки та підвали, в нас було досьє на кожного супротивника, в нас існувала розвідка, контррозвідка і навіть пенітенціарна система. Ми навіть застосовували тортури до зрадників!

— Та ну! А замовні вбивства у вас були?

— Були. Щоправда, символічні.

— Завал! — Борис уже сп'янів. — Нікуди я вже сьогодні не піду! Можна тут закурити?

— Ти що? — обурився Ромко. — Тут? На кухні? Це ж святая святих! Геть на балкон!

«У Ромка святе місце — кухня, — подумав Георгій. — А у мене — гардеробна».

Борис слухняно підвівся і поплівся на балкон.

— І чогс я тебе завжди слухаюся? — пробурчав він на адресу Ромка. — Чи не ти був лідером вашої шайки?

— Я. Тільки це називалося тоді «отаман».

— Ні фіга собі! — промимрив Борис і пішов геть із кухні. Ромко замислився. Несподівано йому в голову прийшла

якась ідея, і він гукнув через усю квартиру:

— Борисе, ти чуєш мене?

— Ну? — з балкону донісся голос.

— Іди сюди!

— Дай докурити!

— Зараз же іди!

Борис із незадоволеним виглядом повернувся на кухню.

— Я давно хотів був вам сказати,

хлопці, — зненацька урочисто промовив Ромко, — однак мені бракувало слів. Але ця розмова дала мені ідею... Тепер я вже знаю, як вам усе пояснити. Дивіться: коли ми, хлопчаки, розробляли грандіозні плани з викриття нового місцезнаходження ворожого штабу за допомогою розвідданих, або планували операцію розвал^' ворожого штабу через провокатора, або накреслювали план вуличної сутички, ми думали, що все це — світові проблеми, що нічого важливішого у світі не існує. Ми були переконані, що світ обертається навколо нас. А по суті ким ми були? Лише однією соціальною групкою серед величезної кількості інших соціальних груп...

— Я знаю, що ти маєш вищу соціологічну освіту! Давай без своїх соціологічних прибамбасів! — нетерпляче перебив його Борис.

— Добре, назву це інакше: наша дворова зграйка була лише однією зграйкою серед тисячі зграйок. До чого це я веду? Ви — політики — зовсім не перебуваєте на горі державної ієрархії, як собі уявляєте. Ви — лише одна з багатьох соціальних груп, тобто зграй, і не більше. Від вас нічого не залежить. Ви ізольовані від світу. Кожна соціальна група, тобто зграя, живе своїм, незалежним од вас життям, за своїми законами і правилами.

— Ну ти загнув! Ми ж законодавча влада! Ми ж пишемо і приймаємо закони!

— ...які мають застосування лише у дуже обмежених ситуаціях порівняно з усім різнобарв'ям життя. У кожній соціальній групі свої неписані закони, своя влада. І народу начхати на вас.

— Нічого ти не тямиш у політиці! Біда нашої нації в тому, що кожен вважає, що він — великий спеціаліст у галузі політики. Ви навіть не уявляєте, яка це тонка матерія — по-лі-ти-ка! — натхненно промовив Борис.

— Не тиринди! — нарешті озвався Георгій. — Ромко правий. На всі сто. Принаймні у нашій країні ми — ніщо.

Борис стенув плечима і замовк. Ромко і Георгій замислилися кожен про своє.

Зненацька розпачливо задеренчав телефон. Усі здригнулися.

— Ти б не міг замінити сигнал? Так і заїкою можна стати! — дорікнув Борис Георгію.

Він завжди вимовляв цю фразу під час їхніх довгих чоловічих розмов на кухні у Георгія. Навіть був вироблений специфічний ритуал: телефонну трубку ніхто не брав, натомість слухали по автовідповідачу — хто говорить. Вони чекали, хто перший подзвонить: Ромкова дружина чи Борисова.

«Георгію! Борис у тебе? — верескнув по-комсомоль-ському дзвінкий голос Ольги. — Борисе, дорогушо, тобі час додому. Тобі не здається? Я точно знаю, що ти там!»

— Пішла ти... — процідив крізь зуби Борис. — Задрала! Після деякої мовчанки Георгій спитав його:

— Чого ти з нею не розлучишся?

— Та! — стенув плечима той. — Жалко! — а потім, жалібно поглянувши на Георгія, попросився: — Можна я у тебе сьогодні заночую? Георгій дуже здивувався. Борис міг дозволити собі переночувати в номері «люкс» найшикарнішого готелю, якщо такий є в Києві. Що з ним?