Джейн Ейр

Бронте Шарлотта

Мій учитель був дуже терплячий, — таким буду й я. Я не віддам вас на згубу, як вмістилище гніву, покайтеся й вирішіть, поки ще не пізно. Згадайте: нам сказано працювати, поки є день, і попереджено, що «ніхто не робитиме, як настане ніч».

Згадайте багатія з притчі, який мав усі багатства світу цього. Хай Бог надасть вам силу вибрати кращу частку, що її не буде у вас віднято.

Мовлячи останні слова, він поклав мені руку на голову. Говорив він щиро, лагідно і дивився на мене не як закоханий на свою кохану, а як пастир, що кличе заблудлу вівцю, чи то пак ангел-хранитель, що оберігає звірену на нього душу. Всі обдаровані люди, байдуже

які вони нестримні в почуттях, фанатики віри чи тирани — аби тільки вони були щирі, — переживають хвилини такого піднесення: тоді вони наказують і владарюють. Я перейнялася пошаною до Сент Джона, і то такою великою, що її сила враз штовхнула мене на край прірви, якої я так довго уникала. Мене брала спокуса кинути змагатися з ним, кинутися сторч головою за плином його волі, в бурхливий вир його життя і в нім загубити себе. Тепер він домагався мене так само наполегливо, як раніше, тільки не в такий спосіб, як домагався мене інший. І того й цього разу я наче збожеволіла. Поступитися тоді — було б зрадити свої принципи, поступитися тепер — означало б втратити здоровий глузд. Це я так думаю тепер, розглядаючи свої бурхливі переживання крізь заспокійливу призму часу, а в ті хвилини я була несвідома свого шаленства.

Я стояла непорушно, ніби скам'янівши від дотику свого наставника. Мої відмови забуто, страхи здолано, опір припинено. Неможливе, — тобто моє одруження з Сент Джоном, — враз оберталось на дійсність. Усе змінилося в одну мить. Кликала віра, манили ангели, велів Господь, ніби сувій паперу, згорталося життя, розчинялась брама смерті, відкриваючи вічність. Мені здавалося, що задля спасіння й довічного блаженства можна не вагаючись віддати в пожертву все земне. Тьмяно освітлена кімната була повна видінь.

— Може, ви готові вирішити зараз? — спитав місіонер лагідним голосом і так само лагідно пригорнув мене до себе.

О ця лагідність! Наскільки вона могутніша від сили! Я могла опиратися Сент Джоновому гнівові, та хилилася, мов та билина, перед його добрістю. Одначе я весь цей час розуміла, що коли піддамся зараз, мені не уникнути покари в майбутньому за свій колишній непослух. Його вдача не змінилася від однієї години урочистої молитви — вона тільки була в піднесеному настрої.

— Я б зважилася піти за вас, — відказала я, — коли б була певна, коли б пересвідчилася, що це воля Господня; тоді б я змогла присягнути й зараз, що піду за вас, а там — що буде!

— Мої молитви почуто! — вигукнув Сент Джон.

Він дужче стиснув мою голову, ніби цим заявляючи про своє право на мене, і пригорнув мене майже так, ніби й справді любив (кажу «майже», бо вже знала різницю, відчула, що таке бути коханою, але, як і він, тієї хвилини я відкидала кохання і думала тільки про обов'язок). Мій внутрішній зір все ще був затуманений: перед ним все ще громадились хмари. Я щиро, палко, цілою душею прагнула вчинити те, що належиться, і ні про що більше не думала. «Вкажи, вкажи мені путь!» — благала я у неба. Й ще ніколи не була така схвильована, отож хай судить сам читач, чи те, що сталося потім, було наслідком цього хвилювання чи ні.

Всюди в будинку було тихо: либонь, всі, крім Сент Джона й мене, вже спали. Єдина свічка догорала, кімнату ясно освітлював місяць. Серце моє швидко й часто калатало: я чула його удари. Аж раптом воно завмерло, пронизане якимсь невимовним почуттям, яке вдарило мені в голову, в руки й ноги. Воно не було подібне до

електричного удару, але таке ж гостре, дивне, раптове; воно так струснуло

мною, що моє попереднє напруження видавалось тільки заціпенінням, з якого я щойно пробудилася. Мої чуття вичікувально напружились: зір і слух чогось дожидались, я вся тремтіла.

— Що ви почули? Що ви там бачите? — вигукнув Сент Джон.

Я нічого не бачила, а тільки звідкись почула голос, що покликав: «Джейн! Джейн! Джейн!» — і замовк.

О Боже, що це? — спитала я, задихаючись Я могла так само спитати: «Де це?», бо голос, здавалось, пролунав не в кімнаті, не в будинку і не в саду, він не почувся ні з повітря, ні з-під землі, ані з неба. Я його чула, але де чи то звідки, сказати було неможливо. І це був голос людини, знайомий, коханий, незабутній голос Едварда Фейрфакса Рочестера, сповнений туги й болю, розпачливий, моторошний, настійливий.

— Іду! — закричала я. — Чекай мене! Я зараз прийду!

Я метнулась до дверей, виглянула в коридор: він був порожній і темний. Я вибігла в сад: там теж нікого не було.

— Де ти? — вигукнула я.

«Де ти?» — відповіли слабким відлунням гори за Марш Ґленом. Я прислухалась. Вітер тихо зітхав у ялиновім верховітті, навколо тяглись безлюдні вересові пустища, огорнуті тишею глибокої ночі.

— Геть забобони! — вигукнула я, проганяючи чорну примару, що забовваніла біля хвіртки обік чорного тиса. — Ні, це не обман, не чаклунство, — це справа рук природи. Це вона з Божого веління зробила не чудо, а те, до чого була здатна.

Я кинулась геть від Сент Джона, який вибіг за мною й хотів мене затримати. Настав мій час узяти над ним гору. Мої сили прокинулись до рішучої дії. Я попросила його нічого не казати, ні про що не розпитувати і лишити мене: я хочу й повинна побути на самоті. Він зразу послухався. Де є сила наказувати, завжди буде послух. Я піднялась у свою кімнату, замкнулася, впала навколішки і почала молитись на свій манір, інакше, ніж Сент Джон, але не менш палко. Мені здавалося, що я наблизилась до Всемогутнього і моя душа вдячно кинулась йому до ніг. Помолившись, я підвелася, вже знаючи, що робити, й лягла в ліжко, заспокоєна, прозріла, нетерпляче дожидаючись світанку.

РОЗДІЛ XXXVI

Настав ранок. Я підвелася вдосвіта. Годину або дві складала речі в комоді та в шафі, щоб на час моєї короткої відсутності там був лад. Невдовзі я почула, як Сент Джон вийшов зі своєї кімнати. Він спинився біля моїх дверей; я боялась, що він постукає, але ні — він тільки просунув під двері аркушик паперу. Я підняла його. Там було написано таке:

«Вчора ви несподівано мене покинули. Якби ви лишились іще трохи, то прийняли б хрест і ангельський вінець. Я сподіваюсь почути від вас остаточне рішення рівно за два тижні, коли повернуся. Тим часом моліться й пильнуйте, щоб не ввійшли в спокусу: я певен, дух ваш стійкий, та плоть, як бачу, податлива. Я молитимуся за вас щогодини. Ваш Сент Джон».

«Дух мій, — відповіла я подумки, — готовий вчинити те, що належить, а моя плоть, сподіваюсь, досить сильна, щоб сповнити волю небесну, коли ця воля врешті стане мені остаточно відома. Принаймні у мене не забракне снаги, щоб шукати й питати, щоб знайти вихід з цього мороку сумнівів до ясного дня певності». Було перше червня, однак ранок видався похмурий і холодний; у моє вікно періщив дощ. Я почула, як одчинилися сінешні двері і Сент Джон вийшов з дому. Глянувши у вікно, я побачила, що він переходить сад. Він подався через затуманене болото в напрямку Віткроса — там він зустріне диліжанс.