Дяк
Шрифт:
– І правда, для кого вам купувати? Ще не жонаті. Да що ж ви досі думаєте?
– Та ще, мабуть, не пора...
– А на дяка хочете стати? Без жінки дяком не будете!
Піп дивиться собі у бороду. Попівни почервоніли усі, як гарячі уголля.
– Та що - кажу, - я проживу собі й так, не дякувавши.
– Проживете! Та як проживете?! Що то за життя нудне без сім’ї, без дружини,
– Або течуть, або в землю входять, - кажу їй.
Вона того не слухає, а править своє. Вечеря на столі - просить вечеряти. Посідали вечеряти.
– Наливай гостю наливочки!
– каже попадя; піп став мені наливати. Шанування іде собою, а мова собою. В голові в мене забриніло вже, а на серці заскребли такі миші, що, здається, зроду ще так не скребли. Гірка пам’ять вчепилася в мене, як хороба в тіло, в кров, в жили. Я тільки головою мотаю.
– Одречітьєя ви од всякої недоброї думки, - говорить попадя.
– Оженіться! Добре буде! Спокійно буде! Гарно буде!
Я хотів би і сам оджахнути останню пам’ятку по булому, остатню тугу по тому, що буде. Я глянув пильніш на чорнобрових попівен: чи нема такої, щоб мої мислі поняла собою? Усі, бачу, вони хороші, і одна в вічі мені дивиться. А тут попадя над ухом моїм усе верещить: «Пора люба, та пора мила, та спокій». Годі мутиться мені, справді! Прихилюся хоч до кохання, аби одпочити.
– А що, - кажу, - се ви так говорите, наче вже маєте для мене яку пару на прикметі?
– Чому ні?
– одказує попадя - Ось у нас ціла грядка ягідок - вибирайте!
Та й показує на саму велику. Піп зараз встав і одкинув рукава назад, начебто мене в’язати зараз треба.
– Я б з сієї грядки обрав від правої руки, - кажу. Тільки що я вимовив ті слова, як вже коло мене вона опинилася, руки наші зложили, іконою поблагословили, звеліли поцілуватися, за стіл посадовили, рішили весілля одбути у неділю. Попадя й піп мене, як біса, хрестом захрестили навіки.
На весіллі я веселився собі, як на чужім. Не пусто було коло мене, гомін від отусюди несеться, мене поважають як молодого; тесть у мене з розумною бородою, теща - з жвавими руками, зовиці вбрались, аж сіяють, молода моя весело дивиться; попів, попадь
Не всі, голубе мій, в морі топляться - більше в калюжах. От вже я й жонатий, і дяком поставлений «на месте злачне, на воде спокойне». Хата гарная, жінка молодая, і хазяйливая, і швидкая. Аби празничок - у нас повно людей, і розмови, і вітання йде. Усе гаразд, усе добре, та біда та, що ніколи ніде такого нуду нема, як там, де його б не треба. Може собі чоловік усе збудувати, та не згораздить собі життя довільного силою! Я он думав, що наші любі гостеньки багато говорять, а вони помічати стали, що я усе мовчком сиджу... Тоді напасть приступила... уразилися на мене, почали обносити, осужати... Мені б то і байдуже: Далеко лежало, мало боліло, та жінка моя почала спершу скоса поглядати, а далі й добре гніватись стала. А як вже раз на сю стежку ступила, то й пішла дорогою. Добрі родичі за нею - усі на мене. А я проворний, як муха в окропі: хоч не вискочу, та кручусь… Що ж! бачили очі, що купували! Я свою дячиху взяв, знаючи тільки, що в неї чорні брови; вона за мене йшла, бо мати їй повеліла… І живемо, і хліб жуємо вкупі… постолом добро возимо. І дай Боже здоров’я нам чортзна-поки.
Одного разу сиджу я, бачу, мій дяк іде; устаю і радію йому, та бачу, він у дорогу убрався.
– Куди се Бог вас несе?
– питаю його.
– А се, - каже, - піду та зобачу, чи не гірш там де інш.
– Що се!
– кажу.
– Чи ж правда? Чи надовго?
– Піду, шляху не буду міряти, а часу лічити не буду.
Та й пішов; з того дня його й не бачили в нас.
Дячиха перше дожидала, а далі й перестала дожидати, тільки досі гнівається на його: плещуть люди, що ніби найбільш за те, що він їй руки зв’язав, а тут вона в око впала якомусь підпанку…
Де той дяк дівся? Хто його знав? Земля велика, як блукати по степах та по лугах, по байраках та по гаях. А де дяк зупинився? Яким ділом живе? А може, вже його земля не носить? Може, вже силу, й кріпость, і чуйність ісходив? Може, сира земля його тіло скрила?