Дяк

Вовчок Марко

На дорозі серед степу мене ніч спостигла, а вночі дощ ливний, вітер рвачкий... Я лежу у траві й не повернусь. «А, - думаю, - коли я не дяк, так нехай же на мене і дощ, ї вітер, і буря!» Буря втихла ік світанню - тоді я заснув.

А прокинувся - голови не можу зняти: болить, і ввесь я, наче, з вишку падаючи, розбився. Степ у росі зеленіє; сонце на небі ясне й блискуче, пахне квітками, пахне зіллям і травою, степові пташки щебечуть... Я устав і побрів дорогою, та брів я недовго - сів спочивати. Знов трохи поплакав, спочиваючи.

Ледве добрався

додому, а дома Лукаша налякав - далі вже не пам’ятаю, що було, - кажуть, два тижні я лежав без пам’яті і бредив усе дяками та попівнами. А як я очуняв, то я лежав у світлиці, вікно було завішене темною завіссю, і ледве я розгледів Лукаша коло себе.

– А що?
– спитав я в Лукаша.

– Та, слава Богу, - одказує він мені, - видужаєш тепер хутко.

Яких вже мені ліків не завдавали! Лукаш мене напував листом од чорних порічок; Павлютиха напувала гіркою полинню і трилисником; ходили ще дві баби-лікарки; ті баби знов напували водою з трьома вуглями і вмивали мене з ікони. Годували мене перцем до схід сонця, обкурювали мене якимись зіллями... та чи згадати усе?

А я нездужав та й нездужав. Вже на сьомий тиждень пішло, я все лежав. Боже, як докучило. Вже перестав думати, що на дяка не поставили, думав, якби то видужати та піти, поїхати... На восьмий тиждень я устав з ліжка. Тоді вже почав жваво у силу вбиратись.

Держали ми знов раду з Лукашем і з батюшкою, що мені робить і що починати; нічого не порадили поки і, розіходячись, сказали: «Ще порадимось».

Я таки не дуже тоді дбав за ті ради, - мені хотілось якнайхутче у Терни - там ради пошукать...

На дев’ятий тиждень ранком я поїхав туди.

Одного разу, як ми сиділи з Лукашем та розмовляли, у двір увійшов чоловік у високій сивій шапці, от як у Тернах носять парубки.

– Здорові були!

– Звідки Господь приніс, милості просимо!
– говорить йому Лукаш, а той на мене дивиться.

– Я, - каже, - з Тернів. Батюшка кланяється і до себе запрошує вас. Смерть приходить; хоче попрощатись, мовляв.

– Що се сталося?
– питаю.
– Що там таке?

– Та нічого, сімдесят літ його прикрушають.

– І дуже слабий?

– Та не знаю, чи застанете. Я їхав (я ще того тижня з Тернів, на ярмарку був), то ледве він дихав.

– Та чому ж не звістили мене хутко! Чому ви, коли вже взялися, не подали вістку?

– А се ж я затим і прийшов до вас.

– Еге, коли здумали! Може, давно вмер старий.

– Вмер, то й вмер. Усі вмирають, - се вже відома річ, - чого ж метушиться?

Я свитку на себе, палицю у руки, поклонився йому і дядькові та й зараз і побрався у Терни. Ішов, не спочиваючи, до самого їх дому і ніч і день. Як прийшов до двору, сонце заходило. Бачу, на рундучку сидить Гапка, зав’язана по брови чорною хусткою, очі заплакані, сама журливая.

Побачила мене, схопилася була, крикнула, та разом змовкла і озирнулася.

– А що, Гапко, - питаю, - чи живий ще?

– Де там, голубе мій, - одказує плачучи.
– Ще того самого дня, як переказали

до вас, він скончився.

– А Марта?

– Та зараз прибіжить, певно. В нас лихо, в нас горе теперки. Ще не знаєте ви, що вселилася родичка до нас.

– Яка? Звідки?

– Та родичка покійної матусі Мартиної. Двоюрідна сестра її якась. Господи! Як вже ми її зживемо - не знаю. Може, ви поможете. Така вже неприятна та морочлива - крий Боже!

– Та хто її сюди покликав?

– Покійний сам зазвав, і якось вона його наче чарувала, що, й не вивіряючи її, усе на неї покинув і дитину рідну: живіть, поки моя Марта віддасться, з нею вкупі і нагледжуйте, і порядкуйте усього.

– А що Марта?

– Та що ж Марта? Мовчить та вас дожидає.

– Ходім же до родички несподіваної. Де вона?

– Та у покої. Ідіть просто, як знаєте.

Уходжу у знайомі кімнаточки. Усе, як і було. Тільки замість ряси висить на кілку чиясь червона хустка. Уступаю у другу світлицю - за столом сидить молодиця огрядна, червона, витрішкувата, носик маленький, а уста - як ворота. Сидить за столом, а перед нею повна миса червоних порічок. І порічки їсть, і сорочку шиє. Глянула на мене, ураз, мабуть, догадалась, хто такий, ще більше почервоніла і питає:

– Чого треба? Звідки? Пощо?

– Та прийшов, - кажу, - свою Марту одвідати.

Вона як вискокне з-за стола:

– Яку Марту? Що таке? Не кажіть гоп, поки не вискочили. Марта ще молода; ще Марту треба розуму вчить.

– Як за жінку візьму, то й навчу.

– За жінку візьмете? Які ж скорі! Може, ще й вступите з шляху, красний паничу! Я знаю, вам добре Марту взяти за себе, та Марті не велика честь буде.

– Нехай нам буде, що буде, а вам дай Боже великої честі собі вишукать.

– Покійник мене благав, щоб я Марти доглядала, я й додержу свого: я Марти не віддам.

А Марта на цім слові у світлицю входить. Як теперки спогадаю - яка була вона бліда і яка радісна мені!

– Марто!
– кажу їй.
– Кого мені слухать - скажи? У вас нові люди, нові норови.

– Яка була я, - одказує, - така й тепер.

– Підеш ти за мене?

– Піду.

– Ох, нещаслива дитина!
– заголосить родичка.
– Та він її з ума зводить. Йому треба посагу її, йому треба дякування, а ти й віри йому ймеш, що тебе любить! Та ти за ним погинеш, та ти пропадеш!.. Чи не лучче ж тобі, чи не краще ж тобі, як ти підеш за поповича, матимеш достатки, родину чесну, шанобну од усіх...

А Марта стоїть коло мене, мовчить.

– От попович Кряжевський тебе вподобав - він тебе посватає.

– А, - кажу, - як вже маєте кого, то, Боже, щасти!

Тай до дверей. Марта, наче не розуміючи, на мене дивиться.

– Бувайте здорові!
– кажу; тоді вона за мною, а родичка за нею - ловить.

– Що се? Ти покидаєш мене? Куди ти йдеш?
– промовляє Марта.

– Та от не хочу вам у поміху стати; дай, Боже, всього доброго та й не трохи!

– Так ти мене покидаєш? За що?