Duty free

Форостина Оксана

— Але мільйони людей у світі кожного дня втрачають свій час, втрачають шанси розпочати інше життя…

— Не можна розпочати інше життя, бо воно вже триває. Можна лише увійти в нього, як у воду.

Назар Степанович відкинувся на шкіряній канапі — тепер він напівлежав, мов римський патрицій, та неспішно викладав ще одну доріжку.

— Час, Елайжа, не спливає з точки А в точку В, це просто величезна лагідна вода, ці потоки настільки сильні, що ми не можемо їх відчувати, як не можемо відчувати рух Землі довкола Сонця.

— Ну, взагалі-то відчуваємо…

— Ти фізично не відчуваєш, що рухаєшся разом із нею, так само фізично не можеш відчути себе у потоці часу… Ну, дехто може, але це вже інша історія. — Він тепер дивився кудись крізь Елайджу. — Аж раптом ти починаєш розуміти час: ось ти, Мельник, живеш, встаєш, робиш сніданок, п’єш навстоячки каву, їдеш у супермаркет, дивишся серіал — а в той самий час, паралельно, відбувається твоє інше життя, таке, яким би ти насправді

хотів його мати — спонтанне, в іншому місті, можливо, в іншій країні, з іншими людьми, за інших обставин, повне вечірніх вогнів, блиску води та поривів вітру. Інша робота, інше небо, інші думки, коли засинаєш, і бажання прокинутися якнайшвидше, аби розпочати новий чудовий день. Там, у тому іншому житті, час насправді є. І ти можеш потрапити або не потрапити в це інше життя, воно може відбутися, а може й не відбутися, воно колись настане, але насправді ти маєш його вже тепер, ти їх обидва насправді маєш, ти всі їх маєш, тільки треба вибрати час. Час буде милосердний до тебе, він збереже для тебе це інше життя, він завжди його для тебе мав, зберігав, охороняв. Час не може бути втрачено, може бути втрачено тільки спробу увійти в нього. А тим часом ти їдеш паралельною колією, переповнений гіркотою, переповнений ілюзією, що втрачаєш час, і найгірше, що може статися — дати цій ілюзії заповнити себе повністю. Бо завжди є вибір: розчинитися у часі — або розчинитися в ілюзії. А твоє справжнє життя завжди з тобою.

«Оце Степанича гребе», — ледь чутно прошепотів Вадік. А Назар Степанович продовжував, уже зовсім лежачи, дивлячись у стелю та злегка жестикулюючи пухкою ручкою з вимазаними та спітнілими манжетами:

— Ти ніби знаєш, що десь є світ, в якому ти живеш так, як хочеш, сплетіння мільйонів комбінацій, збігів, досконалий механізм обставин, усе це рухається, витворює це твоє справжнє життя. У ньому час мерехтить і зблискує, мов величезне нічне місто, у цьому житті доста свіжого вечірнього вітру і запахів потяга, і кондиціонованого повітря в літаку, і старих музичних інструментів, і жінок, які проходять повз тебе, аби ніколи не перетнутися з тобою знову, просто прямують собі у своє власне справжнє життя. Вулицями бігають діти, у складочках їхніх маленьких долонь — сліди сьогоднішніх пригод, вони пахнуть вітром і листям. Зелень дерев і трава підсвічені ліхтарями, пахне кебаб, кожної миті поруч відбувається щось чудове, і тобі хотілося би бути всюди одночасно, але найважливіша штука у цьому справжньому житті, що ти й є всюди одночасно…

— Назаре… — озвався Елайджа після паузи.

— Га.

— А ти знаєш, чого хочеш?

— Знаю. Поле для гольфу. Бабло знайди, Елайжа.

[осінь 2000 — весна 2001]

Ніхто не застрахований від швидкого перетворення великого кохання на глибокий і всеохопний пиздець. Навіть феї.

Спочатку вона не звертала на нього уваги. Ну бігає собі студентик-волонтер, ну розклеює афіші їхніх мистецьких, мистецьких і трішки політичних, а останнім часом дедалі більше політичних акцій. Коли вона бігала й афіші розклеювала, він, певно, вчився у початковій школі. Дітьо дітьом, коротше.

Одного разу він її, щоправда, заінтриґував. Фея написала вступний текст до Блюмового каталогу, вийшло душевно, їй навіть самій сподобалося. Забираючи пачку афіш, Сашко затримався у дверях, невпевнено потупцював на порозі й сказав до неї:

— Дуже гарний Ваш текст. Я ніколи в житті не читав нічого кращого.

Й попензлював собі.

«Ангел,» — подумала Фея.

За кілька місяців Феїна фундація підв’язалася допомагати популярному FM-радіо відбиватися від доволі серйозного наїзду: приводом був жарт про художню цінність нового альбому місцевої попсової співачки. Більшість пісень виявилися, скажімо так, ідентичними творам американських та британських виконавців, які щасливо перебували поза сферою зацікавлень цільової аудиторії звєзди, що її ведучі в’їдливо назвали «зіркою ринку Південний» — увішаного депресивним дешевим шматтям пекла (саме так, певно, виглядає пекло для модельєрів-грішників та керівників китайських фабрик), бо поза цим ареалом її практично не було чути. Але навіть цим сумнівним успіхом нещасна дівчина була зобов’язана заступнику голови облдержадміністрації, який її, власне, й переконав подати на радіо в суд. Сума позову переходила межі уяви пересічного мешканця області та означала закриття радіостанції, якби та програла суд. А в тому, що суд вона програє, сумнівів практично не було: ніхто би не став зажиратися з упливовою ефемкою через якусь пєвіцу ртом, не маючи готової багатоходівки.

Несподівано для своїх працівників та заразом цілого міста власник станції виявився хлопцем з яйцями і мобілізував аудиторію для практично щоденних протестів, а за тиждень поставив у центрі міста сцену та кілька наметів — на радість тутешньому «гайд-парку» й цілій журналістсько-мистецькій тусовці, яка саме починала закисати та ностальґувати за часами великих звершень і карнавальних

ходів.

І тут Сашко почав усіх дивувати. Він привів дві сотні студентів на акцію, і кілька десятків із них весь час крутилися біля наметів, допомагаючи й фактично ставши їхньою охороною. Фея зі здивуванням спостерігала, що до малого дослухаються якісь дуже серйозні й організовані молоді люди — видно, якась студентська організація, про існування якої вона навіть не здогадувалася, але Сашко явно не був у їхніх лавах, бо тримався доволі незалежно. Юні дівчатка, які майже цілодобово товклися під сценою, перешіптувалися, коли він з’являвся поблизу. Очевидно, у колі керівників акції до нього почали приглядатися серйозніше. Якось після акції він навіть сидів з ними усіма у «Ляльці» на пиві — Фея, хлопці з її фундації, кілька журналістів, директор «Ляльки» Борода — і Фея розповідала, який Сашко молодець. На той момент уже було зрозуміло, що радіо врятовано, їх трохи попустило, й вони почали жартувати, що на цій хвилі знайшли майбутнього гетьмана України.

— Бери вже, Фея, поки не перехопили: бачиш, у хлопця велике майбутнє.

— Точно! Сашко, все життя мріяла бути першою леді, не підведи ж мене!

Відтоді у них з’явилися приватні жарти про майбутній щасливий шлюб, наприклад, вони перед спільними друзями зверталися навзаєм «коханий» і «кохана». Сашко став для неї чимось середнім між пажем та подружкою. Тим часом одні протести переростали в інші, Мороз оприлюднив плівки Мельниченка, відтак новий «уряд реформаторів» не протримався спокійно навіть року. Тієї зими постсовком, здавалося б уже закам’янілим та трохи підсолодженим, почало трусити, й одного дня Фея зловила себе на тому, що вже кілька хвилин милується малим, який іде з мегафоном попереду чергової колони студентів («Кучму — за ґрати! І грати, грати, грати!»). Десь усередині їй замуляло, що всі ці невинні жарти вона не тільки фіксує, а й отримує від них значно більше позитивних емоцій, ніж очікувано було б отримати від дружнього трьопу. Повітря теплішало та наповнювалося юністю, вони щодня знайомилися з чудовими, несамовитими молодими людьми: звідки вони взялися? коли встигли вирости? Всі прокинулися: студенти страйкували, друкар, у якого вони завжди замовляли каталоги виставок та конференцій, ночами у домашній пивниці (аби не підставляти фірму) в напівкустарний спосіб друкував хустки з протестною символікою, всі розсилали всім маніфести та відозви, у Києві націоналісти та комуністи разом розбивали намети, навіть приїхали білоруські музиканти. На мітинґах вони весело махали в камеру есбістів, зрештою, у тих все одно бракувало касет, і вони записували одне відео на інше.

«Ви пара?» — якось запитав її приятель-германіст у гардеробі театру (малий запросив її в театр, і це було страшенно зворушливо). Фея на мить розгубилася: вона ще серйозно не замислювалася над цим питанням, їй просто було з ним весело, ніби прогулювати уроки. Вони — пара? «Та ніби ні», — Фея усміхнулася, як завжди усміхалася, аби запевнити співрозмовників, що вони не сказали нічого безтактного.

На її очах він перетворювався з хлопчика на чоловіка, вона спостерігала за цим дорослішанням, милуючись, затамувавши подих, боячись перепинити це стрімке зростання необережним словом чи порухом, тож і мови не могло бути, аби виявляти якусь ініціативу, та їй і не хотілося — так вона була захоплена процесом спостереження. Тим часом він сам, здається, почав бачити у ній щось на кшталт дами серця: спочатку це була підкреслена турбота, яка щоразу втілювалася у рішучіші та безкомпромісніші жести: тепер він не питав, чи їй потрібна допомога, а просто брав на себе ту чи іншу проблему та мовчки її вирішував. Водночас його жарти ставали сміливішими, в них з’явився певний сарказм, як буває між близькими друзями та коханцями, коли практично зникає вікова та статусна дистанція.

Вона ж зі свого боку користалася з кожної нагоди, аби дати йому більше можливостей проявити себе в роботі. Спочатку її друзі малого трохи підйобували, але Фея в таких випадках дивилася своїм фірмовим важким поглядом, і всі розуміли, що з носійками магічних здібностей краще не заїдатися. Сашко таким чином минув стадію бігання за пляшкою, його навіть почали допускати до прийняття рішень, тим більше, що авантюризм та вміння віртуозно домовлятися з усілякими мудацькими установами зробили його практично незамінним, коли йшлося про організацію чергової вуличної акції чи пошуки приміщення під концерт. Фея знайомила його з журналістами, й за якийсь місяць він фактично став речником революційного студентства.

Поруч з ним вона відчувала себе старою та цинічною, але їй подобалося, як він підбадьорює її та намагається заразити своєю легкістю й несерйозністю, навіть його компліменти, вимовлювані на видиху, по-юнацькому захоплені, розм’якшували її роками нарощувану броню сарказму. Якби хтось інший сказав їй щось на кшталт: «ну, ти ж зірка», — вона би сприйняла це за жарт, але Сашків голос на цих словах звучав стишено, з ледь помітною ноткою заздрощів.

Увечері 9 березня 2001 року вони сиділи в офісі та видзвонювали народних депутатів, батьків затриманих у Києві студентів-«заправдівців», журналістів та львівських «усіх», і в якусь із нечисленних пауз Сашко нарочито весело до неї промовив: