Duty free
Шрифт:
— О, Ви ще маєте там концерти? — Елайджі вже було цікаво, чи встигне він на музичну частину програми цього разу.
— Ну то так, час від часу. Інколи хтось забаву має, весілля там… А нині ось група з Києва виступає, продюсер їхній з шефом нашим колись працював, то привіз показати пацанів.
Екстер’єр та інтер’єр ресторану були вирішені в уже знайомому Елайджі стилі «український ґламурний фолк»: дерев’яна різьба, ікебана з в’язанок цибулі та кукурудзи, глечики, майже різдвяна підсвітка та офіціантки в народних строях, плюс вініли, постери рок-груп та американські номери авто на стінах. Одне слово, ресторан був призначений для публіки просунутої, але втаємниченої в традицію.
На шкіряному дивані в окремій ніші сидів власник —
Сергій представив господаря столу як Назара Степановича, при цьому Назар ледь припіднявся з відверто занизької для його комплекції канапи, але, тиснучи руку, в очі Елайджі подивився.
— Мельник? Так ви наш, виходить?
— Ну, виходить так, — увічливо усміхнувся Елайджа. — Мій дід виїхав з України ще дитиною.
— Ваші дідо не звідси були?
— Недалеко звідси, з Острога.
— Сідайте, Сірьож, — несподівано м’яким голосом звернувся власник до борова-джуніора. Хакі-чуваки — Вадік і Павлік — посунулися разом із самбукою.
— Це Ореста, моя дружина, — Назар Степанович поплескав Оресту по худому колінцю. — Дуже мені допомагає у бізнесі. А то наші друзі з Києва, Вадік он — земляк наш, давно вже в Києві живе, виїжджав, коли ми тут усі ще тільки з дупи-сраки вигрібали.
— То це тепер Ваш головний бізнес? — спитав Елайджа, свідомий того, що його запросили поговорити про речі практичні.
— Ну, як головний… Ще лишилося в мене пару магазинів, дрібниці, але в хороших місцях, сауна там, відеопрокат… Щось це ви, пане Елайжа, нічого не їсте. Вадік, налий гостю текіли. Чи краще горілки? У вас там тої текіли в Америці… — Елайджа покірно кивав на обидві пропозиції. — Я ось тут подумав: збудую у Тернополі гольф-клуб. Місце вже придивився, так, щоб озеро було видно. Пацан мій повернеться з Англії — буде керувати.
— А скільки Вашому синові?
— Одинадцять. У Лондоні вчиться, в приватній школі. Хороший хлопець. Мені на другий день звідтам дзвонили, казали, він там якомусь лорду в диню дав.
— Лорду?
— Ну, в сенсі сину лорда. Однокласнику тіпа.
— Ага…
— Ті англійські блєді казали, щоб я його забрав, агресія, мовляв, не можна. Я малого спитав: «Ти йому в диню по дєлу дав?». Він каже: «Так». «Ну, раз по дєлу, то дай ще раз, єслі шо». Сергію, що це в нас на столі, скажи хлопцям… Ну то як ви думаєте, пане Мельник, будувати клуб?
— Ви знаєте, ґольф — це цілком особливий бізнес, я, щиро кажучи, й грати пробував пару разів тільки…
— Та я теж тільки один раз, он Вадік мене повіз під Київ до серйозних людей дуже, ми там поганяли ті м’ячі трохи…
— А Ви думаєте, в Тернополі є ринок для цього? — обережно спитав Елайджа.
— Ну, в самому Тернополі ні, але приїжджали би люди… Ну, сауну велику, всє дєла… Землю я зроблю, то зара’ не проблема. Можете нам знайти інвестора, Елайжа?
— Ви знаєте, інвестора треба буде переконати, що для цього проекту є ринок…
— Ви нам головне цього інвестора привезіть, ми з Вадіком йому такий ринок покажемо, ви там у своїх швейцаріях такого не виділи, правда, хлопці?
Хакі-хлопці Вадік та Павлік загигикали про щось своє, закивали і радісно почали розливати текілу та тягнутися за м’ясною нарізкою.
— Знаєте, пане Мельник, я хлопець простий, тутешній. Але люди мене поважають. Серйозні люди. Буде вам ринок, не переживайте. Горілочки?
— А що ваші партнери кажуть про цю ідею? — спитав Елайджа, вдаючи, що ретельно насипає сіль на руку.
— Поки що нічого не кажуть, у мене зараз тільки Ореста партнер, — Назар Степанович знову поплескав дружину
— Ні, не був, і навряд чи потраплю найближчим часом.
— А, ну да… Там же алкоголю не можна взагалі, ви знаєте. Наш головний ще й дуже пильнував, аби ми не дістали ніде, релігійний був. Ми з хлопцями як прилетіли в Україну — пили три доби горілку, як ті коні воду. Зараз би вже, певно, не поїхав, а хлопці мої нічо’, досі їздять, задоволені.
Елайджа спробував відобразити на обличчі співпереживання.
— А ось Вадік, до речі… Вадік, чо’ ти мовчиш? Вадік — продюсер модний, в столиці, знає всіх тих наших достойників з телевізора, правда, Вадік?
Вадік підтвердив кивком голови.
— Вадік нам музикантів привіз своїх, кліп знімати, шкода, що ви на концерт не встигли. Вадік, а де пацани твої?
— Вийшли десь перекурити.
— Вони тут глупостів не нароблять?
— Та ні, у них все з собою.
— Ох уже мені… Ладно. Ви відпочивайте, а ми поїхали. — Назар та Ореста встали з диванчика. Елайджа вирішив, що з його боку буде ґречно провести їх надвір, а заодно й подихати після чималої дози алкоголю — темп Назара Степановича свідчив, що Іран він пам’ятав досі.
Назар та Ореста пішли до тойоти, якою нині привезли Елайджу. За кермо сіла Ореста, яка пила мало, хоча в тому, що обидва не мають жодних пересторог, аби розмежовувати алкоголь і водіння, Елайджа не сумнівався. Він уже завантажив у голову стару програму розпізнавання тутешніх типажів та швидко повертався у контекст: нещасний той даїшник, який чимось зіпсує настрій Назару Орестовичу.
Коли вони від’їхали, Елайджа побачив неподалік музикантів Вадіка та ще купу навколомузичного київського люду: сцена накладає свій відбиток навіть на останнього асистента, і цей відбиток видно навіть здалеку в темряві. Одного погляду на них вистачило, аби Елайджі перехопило подих від задавненого ресентименту: ніколи, ніколи не наблизитися йому до магії, якою володіють музиканти. Скільки їх було в його житті — усіх цих бекстейджів, цих нескінченних лабіринтів по стрьомних театрах та концертних залах, де пахло залаштунковими порохами і здіймався солодкий, власне ні з чим, крім запаху концертів і театрів, не порівнюваний запах пари з дим-машини. Від нього в Елайджі досі прискорюється серцебиття, хоча, може, це й від етилового спирту (чи що вони туди дають?) або від найпростішого візерунку ударних під час визвучки — чомусь того самого завжди, коли він приходив до Ванди чи до інших друзів перед концертами. І навіть коли вже минала та перша ніяковість, завжди пов’язана з його спробою потрапити за ці лаштунки та й узагалі з будь-яким контактом із ними, музикантами, і коли він проходив нескінченними коридорами повз нескінченних охоронців, якихось дєвок, повз черги за автографами, і коли вже сидів на підлозі у цих таких однакових гримерках, схожих на рай, схожих на пекло, і коли вже був огорнений теплом, любов’ю та алкоголем, і коли вони після цього виходили з тих теплих закапелків і йшли через тихий і сухий сніг або через прозору й зелену ніч, і коли він нарешті залишався з Вандою — навіть тоді, навіть секс із нею не міг затьмарити його трепету, особливого трепету від розділеного з ними усіма ритму та запаху з дим-машини. Й ось тепер першим його імпульсом було уникнути контакту з ними, може, взагалі звалити, видно, застарий він уже для того, аби знову провалюватися в цю агонію: яким же мізерним видавався він собі, коли вони, музиканти, були поруч, хай розумом він чудово знав, якими підарасами, невдахами й занудами вони бувають, чи ж йому не знати! А таки зараз, від споглядання цього напрочуд гармонійного гурту людей серед березневої ночі, сп’янілих від маленької спільної пригоди, від можливості побути разом, серед свого племені, йому знову, так несподівано, заболіло оце відчуття своєї відчуженості, свого проминання й неможливості наблизитися.