Дотик
Шрифт:
Інколи містеру Модлінґу висилалося дещо інше, аніж замшева одіж: у Баку він придбав дві ікони, у Персеполісі — прекрасну мармурову статуетку, у місті Ван на сході Туреччини — величезний шовковий гобелен, а на александрійському базарі йому пощастило купити картину, що колись належала офіцеру наполеонівської армії, який, у свою чергу, розжився нею під час походу в Італію. Вона обійшлася Александру в п’ять фунтів, але інтуїція підказувала йому, що коштувало те полотно набагато більше, бо було воно древнє і своїм зовнішнім виглядом чимось нагадувало придбані раніше ікони.
Він надзвичайно насолоджувався життям, тим більше що в дитинстві на його долю випало мало радощів та й у Ґлазґо було мало приємного. Зрештою,
Однак усьому колись настає кінець. П’ять років мандрував Александр ісламським світом, Середньою Азією, Індією та Китаєм. Потім він сів на пароплав з Бомбея до Лондона. Подорож була швидкою, легкою та приємною — на той час уже відкрився Суецький канал.
Коли він послав звістку містеру Волтерові Модлінґу про свій намір прийти до Англійського банку о другій дня, той джентльмен мав достатньо часу, щоб приготувати повчальну проповідь про те, що етикет не дозволяє зберігати всі надбання Александра на Треднідл-стрит. Він також мав достатньо часу, щоб зняти одне з тих надбань з горища власного будинку і відправити його кур’єром до свого офісу, де воно зараз і стояло біля столу, — великий об’ємистий пакунок, зашитий у брезент.
Вдягнений у замшу Александр увійшов до офісу широким кроком, з ляскотом поклав чек на п’ятдесят тисяч фунтів перед здивованим банкіром, а потім всівся у крісло для відвідувачів; очі його посміхалися.
— Цього разу без золота? — спитав містер Модлінґ.
— Так, без золота, бо там, де я побував, я його не шукав.
Містер Модлінґ кинув вивчальний погляд на загоріле та обвітрене обличчя, охайну козлину борідку і кучері, що спадали Александру на плечі.
— Ви маєте напрочуд гарний вигляд, зважаючи на ті краї, у яких ви побували.
— Не хворів ані дня. Бачу, мої замшеві костюми вже прибули. А як стосовно решти речей? Вони дійшли до вас?
— Ваші так звані «речі», містере Кінрос, завдали нашому банку чимало клопоту. Це ж вам не камера схову! Однак я дозволив собі викликати оцінщика, щоб зробити висновок — зберігати ваші «речі» в зовнішніх сейфах чи відправити їх на зберігання до наших підвалів. Переслана вами статуетка — це Греція другого сторіччя до нашої ери, ікони — візантійські, килим має шістсот подвійних вузлів шовку на квадратний дюйм, автор картини — Джотто, вази — це прекрасно збережені вироби часів династії Мін, скатертини — також у прекрасному стані — якась династія, що існувала півтори тисячі років тому. Тому все це довелося відправити до підвалів. Посилку, яку ви бачите перед собою, я зберігав на своєму горищі, попередньо пересвідчившись, що в ній нова, хоча й досить оригінальна одіж, — сказав містер Модлінґ, намагаючись надати суворості своєму голосу. Потім він підняв чек і помахав ним у повітрі. — А це що таке, хотів би я знати, сер?
— Це? Діаманти. Я продав їх сьогодні вранці одному голландцю. Він на них добряче потім заробить, але я теж задоволений своєю ціною. Просто мені пощастило їх знайти, — пояснив Александр і посміхнувся.
— Діаманти… А хіба їх не видобувають у копальнях?
— Видобувають, але цим почали займатися зовсім недавно. Я знайшов їх там, де всі діаманти повизбирали ще тоді, коли Адам з €вою під стіл пішки ходили, — у вкритих гравієм руслах маленьких сріблястих річок, що течуть з Гіндукушу, Паміру та Гімалаїв. У Тибеті мене теж чекали багато цікавих знахідок. Необроблені діаманти схожі на звичайну гальку чи гравій, особливо коли вони вкриті шаром якогось багатого на залізо мінералу. Якби вони стирчали звідти і блищали, то всі давно вже були б знайдені, але мені вдалося
— Містере Кінрос, — повільно вимовив Волтер Модлінґ, — ви — феномен. Ви володієте дотиком Мідаса.
— Колись мені теж так здавалося, але потім я вирішив, що помиляюсь. Людина знаходить земні скарби тоді, коли придивляється до того, що бачить, — відказав Александр Кінрос. — У цьому й полягає мій секрет. Придивлятися до того, що бачиш. Більшість людей цього не роблять. Щасливий випадок не стукає у двері лише раз. Навпаки — він відбиває перманентну чечітку.
— А ви часом не збираєтеся виконати таку чечітку у фінансових колах Лондона?
— Боже борони, ні! — з непідробним жахом скрикнув Александр. — Невдовзі я вирушаю до Нового Південного Уельсу. І цього разу — за золотом. Мені знадобиться рекомендаційний лист до якого-небудь сіднейського банку — спробуйте знайти мені пристойний заклад! Хоча золото я надсилатиму сюди.
— Банки, — урочисто та з почуттям гідності мовив містер Модлінґ, — є, загалом, надійними установами з бездоганною репутацією.
— Дурниці! — презирливо пирхнув Александр. — Сіднейські банки нічим не відрізнятимуться від банків Ґлазґо чи Сан-Франциско — будуть вразливими до крадіжок, здійснюваних їхнім найвищим керівництвом. Ви потримаєте у себе мої скарби, поки я не вирішу, що з ними робити?
— Так — за скромну винагороду.
— Ясна річ. А тепер я поїду в редакцію «Таймс».
— Якщо ви вкажете мені ваше місцеперебування, містере Кінрос, я накажу вислати туди вашу одіж.
— Ні. Мене чекає надворі екіпаж.
Зацікавившись, містер Модлінґ не втримався від спокуси і спитав:
— «Таймс»? Ви що — збираєтеся написати статтю про свої подорожі?
— Ще чого не вистачало! Ні, я маю намір розмістити оголошення. Якщо мені доведеться два місяці провести на кораблі до Нового Південного Уельсу, то я не збираюся байдикувати.
Тому я хочу знайти чоловіка, який навчить мене французькій та італійській мовам.
У рекомендаціях Джеймса Самерса йшлося, що, хоча він розмовляє з сильним та вульгарним акцентом, притаманним центральним графствам Англії (як вважали ті, на чию думку слід зважати), чути його французьку та італійську — це суцільне задоволення. Джеймс пояснив, що коли він був іще малий, його батько впродовж десяти років тримав у Парижі англійський пивний бар, а потім вони переїхали до Венеції, де він відкрив аналогічний заклад. Те, що Александр вибрав його з-поміж численних претендентів, пояснювалося дивною роздвоєністю цього чоловіка. Його матір-француженка походила з достойної родини і наполягала на тому, щоб її син прочитав усю французьку класику; потім, коли вона померла і його батько одружився на так само освіченій італійці, бездітність змусила її зосередити всю свою увагу на пасинку. Однак виявилося, що Джеймс Самерс не мав ані найменшої схильності до навчання!
— А чому ви відгукнулися на моє оголошення? — спитався Александр.
— Бо так можна потрапити до Нового Південного Уельсу, — безхитрісно відповів Самерс.
— А чому ви хочете туди поїхати?
— Розумієте, з моїм акцентом я навряд чи зможу отримати вчительську роботу в Ітоні, Гарроу чи Вінчестері. Моя англійська — це чисто сметвікська говірка, бо саме у Сметвіку народився мій батько. — Він знизав плечима. — Окрім того, містере Кінрос, я не створений для того, щоб усе життя провести у класній кімнаті, і я ніколи не дочекаюся, що мене наймуть приватним учителем для чиєїсь багатої доньки, — хіба ж ні? Річ у тім, що мені подобається важка праця — я хочу сказати, ручна праця. Водночас я не боюся відповідальності. Тому Новий Південний Уельс може стати для мене непоганою можливістю покращити життя. Тобто я хочу сказати, що не можна робити негативних висновків про людину лише на підставі його манери розмовляти.