Дотик
Шрифт:
Александр стояв, уставившись на неї, як на людину, яку він мав знати, але насправді не знав. Його обличчя вкрилося зморшками і постарішало порівняно з тим, яким вона його пам’ятала, — смерть Анни тепер здавалася такою далекою подією! Александр ніби втратив для неї будь-яке значення, та однаково вона дивилася на нього зі своїм звичним спокоєм і посміхалася.
Він посміхнувся у відповідь.
— Ти достатньо зголодніла, щоб снідати?
— Дякую, я незабаром спущуся, — безтурботно відповіла вона.
І вони всілися за столом в оранжереї, об чию прозору покрівлю з білими ребрами рам дощ барабанив з такою рівномірною настійливістю, що скло аж здригалося.
— Я дійсно зголодніла! — весело і здивовано вигукнула Елізабет, поглинаючи смажену ягнятину, яєчню, бекон та смажену картоплю.
Невдовзі
— Ти мусиш подякувати Лі, Елізабет, — мовив Александр, трохи поївши.
— Ну, якщо ти наполягаєш, — відповіла вона, наминаючи грінку.
— А ти хіба йому не вдячна, мамо? — здивовано спитала Нелл.
— Ну, звісно, що вдячна, — пробурмотіла Елізабет і потягнулася за котлетою.
Александр і Нелл обмінялися розчарованими поглядами і полишили цю тему.
Наситившись, Елізабет пішла побачитися з Доллі, Нелл була рушила слідком, але її затримав батько.
— З нею все гаразд, вона не схибнулася? — спитав він. — Здається, вона зовсім байдужа до того, що трапилося.
Нелл трохи поміркувала, а потім кивнула.
— Гадаю, що так, тату. Принаймні вона лишилася такою, як і була. Колись ти вірно підмітив — мама несповна розуму.
Дізнавшись, що Елізабет зникла, Александр пережив потужний удар і збагнув, що повністю від нього ніколи не оговтається. Майже всі ці двадцять три роки подружнього життя він звик вважати Елізабет більмом на оці — спокійною, акуратною та фригідною істотою, з якою він одружився з абсолютно хибних міркувань. Він винуватив себе, бо ці хибні міркування були його міркуваннями, а не її, він намагався виправити ситуацію. Але її антипатія до нього зачепила його за живе і дала поштовх його вчинкам, що ґрунтувалися на гордині, бундючності та самовпевненості. Любов до неї, яка виникла в нього невдовзі після того, як вони побралися, Елізабет відкинула, тому він пояснював незгоду, яка з часом дедалі більше затьмарювала їхні життя, поведінкою Елізабет та тим, що вона відкинула любов, яку він їй запропонував. І він запевнив себе, що його любов померла. А як вона могла не померти, коли він посадив її в такий неродючий ґрунт? І на якомусь відтинку часу він втратив правильне бачення подій, а помічав лише свій придушений імпульс підкоряти і панувати. Він увесь час звертався до крижаного стовпа. А хіба ж можна підкорити крижаний стовп? Ухопись за нього — і він розтане, перетворившись на те, що не можна утримати в руках.
Але коли він шукав її, відчуваючи буревій страху та провини у своїй душі, він уперше за всі їхні тривалі стосунки збагнув, наскільки сильно він не виправдав її сподівань, підвів її. Усе, що він їй дарував, вона не хотіла; а те, чого він їй не міг дати, вона прагнула всією душею. Він прирівняв кохання до фантастично дорогих подарунків, до величезної розкоші. А вона — ні. Він прирівняв кохання до фантастичного сексуального задоволення. А вона не прирівняла — може, і прирівняла б, але він був не тим чоловіком, який міг дати їй таке задоволення. У ній горів вогонь, у цьому він тепер не сумнівався, але він горів не для нього. І коли він її шукав, він знову і знову задавався питанням: коли ж і чому почалася ота ерозія її поваги до нього? Але його паніка була надто сильною, щоб розібратися — коли та чому. Він лише зміг дійти висновку, що та любов до неї, яку він вважав мертвою ось уже стільки років, зовсім не померла. То була слабенька емоція, нерозділене почуття, воно було настільки принизливим для його самоповаги, що він викинув його з голови. Принаймні так йому здавалося. Але ось воно знову повернулося, сплило на поверхню, виштовхнуте страхом того, що Елізабет збожеволіла чи загинула. Якщо так, то це його вина. Його, і більше нічия.
А іще була Рубі. Завжди була Рубі. Він пригадав, як одного разу спитав у неї, чи може один чоловік кохати двох жінок одночасно; вона досить злостиво посміялася над цим запитанням і відкинула його як абсурдне, але то було в її інтересах — так учинити. Однак Рубі, напевне, знала, що він кохав їх обох, бо поєдналася з Елізабет і знайшла в ній спільницю. Він гадав, що вона зробила це зі співчуття, як переможець. Але тепер він здогадався,
Тому коли Лі перетнув на коні галявину і віддав йому Елізабет, Александр відчув осяяння, яке ввергло його у стан, іще більш пригнічений, ніж стан полоненого невільника. Він завинив своїй дружині величезний борг, який не міг заплатити жодною монетою, окрім однієї: випустити пташку з клітки на волю.
За п’ять днів дощі здуло вітром, і Кінрос-таун, який знаходився на межі затоплення, віддав хвалу Богу. Якби Александр був не таким дбайливим господарем і залишив береги ріки такими, якими вони були після розробки розсипного золота, то затоплення міста стало б неминучим, але він укріпив береги та повернув потік у належне русло, поглиблене драгою достатньо, щоб увібрати в себе надлишок води.
Через сім днів після свого зникнення Елізабет осідлала Хмаринку і вирушила у звичну подорож. Від’їхавши трохи від будинку, вона відразу ж звернула в густі чагарники, і дала коняці аж цілу милю самій обирати шлях крізь валуни та перешкоди, і лише потім повернулася на кінну стежину, що вела до озера.
Там її чекав Лі; він підійшов до Хмаринки, простягнув руки — і Елізабет опинилася в його обіймах. Потім були поцілунки, ще несамовитіші та пристрасніші, аніж вона гадала; вона ніяк не могла дочекатися, коли він доторкнеться до неї, оголить її тіло, увійде в нього. І завжди було оте досі не знане відчуття екстазу, наче вона наповнювала собою плавильний казан любові. А потім Лі поніс її до озера і кохав її там, у їхньому, здавалося, природному середовищі — у воді.
Коли вони висохли, вона розпустила його косу і зачудувалася густотою та довжиною волосся; вона з ним гралася, завивала пасма його волосся поміж свого, гладила ними свої груди, занурювала в них обличчя. І розповіла йому про те, як бачила його колись, як він плавав в озері, і цей образ назавжди залишився в її пам’яті.
— Я ніколи не думала, що так може бути між жінкою та чоловіком, — сказала вона. — Неначе я увійшла у цілковито новий світ.
— Нам не можна тут далі залишатися. — Такою була його відповідь; і чому саме він завжди нагадував про реальність? А потім він спитав у неї те, що не давало йому спокою відтоді, як він її знайшов: — Елізабет, кохана, тобі не можна вагітніти. Так, ми можемо кохатися, але тільки після того, як я побачуся з Хунь Чі, який знається на жіночих циклах. Досі ми не вживали запобіжних заходів, а тобі ж не можна вагітніти. Це буде як смертний вирок.
Вона розсміялася, і її радісний безтурботний сміх розлетівся відлунням по лісу.
— Мій любий Лі, нема про що турбуватися! Якщо мені поталанить зачати дитину, то в мене не буде токсикозу. Я в цьому впевнена так, як впевнена у тому, що завтра вранці зійде сонце.
Розділ З
Александр керує
Увесь тягар того, що трапилося між Елізабет та ним, прийшовся на Лі, коли він зустрівся з Елізабет біля озера через сім днів після того, як він там її знайшов. У ту мить, коли вона висміяла його страхи за її безпеку в разі вагітності, він пригадав усе, що виштовхав із голови аж на цілий тиждень. Усе, що наповнювало його розум, — то була Елізабет, той неймовірний факт, що вона кохала його так само довго, як і він її. Побоювання, якими він мучився, мали зникнути, як він сподівався, варто лише їм обговорити ситуацію — мусила ж знайтися якась прийнятна відповідь на цю проблему. Але її не цікавили відповіді, вона не бачила сенсу в тому, щоб їх шукати; свою відповідь вона знайшла в ньому, а до всього іншого їй було байдуже.