Долина совісті
Шрифт:
І тут у неї з кишені випав металевий жетончик на метро. Вилетів і покотився по підлозі, по темному воскованому паркету, по бетонній плитці, просто до Владових ніг. Вдарився об його правий черевик — і, покрутившись іще трішки, влігся на бік.
Влад машинально нахилився і підняв жетон.
Однокурсники давно звикли не зауважувати його — начебто він був такою ось вішалкою з дзенькітливим номерком, Ганна і дивилася так, начебто вперше бачила цього невисокого веснянкуватого хлопця з витертою сумкою через плече.
Але вона дивилася. Прямо на нього. І в чорних
Влад ступив крок уперед і поклав жетон на гардеробну стійку.
— Дякую, — сказала Ганна.
— Будь ласка, — кинув він, повернувся і вийшов.
…Вона чимчикувала темною вулицею, а він підтюпцем позаду, не випускаючи її з виду. Дівчина сіла на трамвай — і він примудрився втиснутися так, щоб вона не помітила. Вийшла — і Влад за нею, увійшла до під’їзду — і парубок слідом — нечутно. На третьому поверсі відчинилися двері, жіночий голос запитав, чому так пізно, двері зачинилися…
Наступного ранку Влад купив на пошті десять конвертів без марки і тонкий шкільний зошит. Через два дні знову проводжав Ганну до самого дому і залишив конверт у поштовій скриньці квартири номер вісім.
«Привіт.
Ти займалася хореографією? Ти танцівниця, так?
Май на увазі — філософ вирячується на тебе, як на шоколадний торт, а ти нічого не помічаєш. Тобі й не треба. Нехай собі світить оком.
Прошу, знай, якщо тобі щось знадобитися — поруч завжди є людина, котра зможе допомогти і захистити.
Завжди.
Ну, що — мені вдалося тебе заінтригувати?
Квітень».
А вранці вона уважно вдивлялася в обличчя однокурсників, і щоки її здавалися рум’янішими, ніж зазвичай. Клятий філософ нюхом зачув її романтичний настрій, попросив залишитися після пари і довго щось утовкмачував, ніжно водячи пальцем по рядках Ганниного реферату…
«…Ця скотина обов’язково чіплятиметься до тебе перед іспитом. Якщо тільки він спробує робити гидкі натяки — приколи на светр будь-яку брошку чи навіть просто шпильку…
Квітень».
Він відімкнув ворота великим нержавіючим ключем. Загнав у гараж машину — колеса раз у раз пробуксовували в снігу, поштова скринька була переповнена, з щілини для листів і газет рожевим язиком стирчала якась рекламна листівка. Поріг, рівно припорошений снігом, скидався на стіл під накрохмаленою скатертиною; рифлені черевики Влада припечатали цю пишноту, сповістивши цікавому листоноші, що «цей ненормальний» нарешті повернувся додому.
Листоноша колись навіть повідомив у поліцію. Він певен був, що Влад — темна особа, що чесні громадяни так не поводяться. Влад подарував дільничному книжку своїх казок «Для найменшеньких», і на цьому інцидент вичерпався, але листоноша звідтоді не злюбив його ще лютіше і розпускав околицею найбридкіші й найбезглуздіші плітки. Щоправда, Влад цим не переймався, знайомих і сусідів у нього тут не було, він вибрав цей будинок саме за його усамітненість…
…Якраз напередодні консультації з філософії Ганна прийшла на заняття із залізною брошкою на светрі. Вона виглядала пригніченою, від рум’янцю й сліду
Увечері того ж дня Влад прийшов до філософа додому. Двері відчинила дружина — опецькувата пані в смугастому махровому халаті. Влад тицьнув їй у руки жовту, як курча, троянду і з посмішкою попросив покликати пана такого-то.
З квартири долинали дитячі голоси. Філософ вийшов, на обличчі його світилася здивована посмішка. Навіть удома, захоплений зненацька, він виглядав франтом: на вельветовій сорочці не було ні зморщечки, домашні штани не пухирилися на колінах, сходову площадку затопив аромат одеколону. Влад на секунду побачив себе збоку — дуже скромно одягнений, погано виголений юнак з лиховісним вогником в очах. Відлюдько, божевільний, студент-трієчник. Кому повірять, якщо справа дійде до розгляду? Ясно ж, кому повірять, а кого відрахують задля дисципліни та порядку…
Він заговорив, дивлячись у примружені блакитні очі філософа, і з кожним його словом очі ці звужувалися чимраз більше. Нарешті його співрозмовник зробив спробу піти, не кинувши й слова, тоді Влад двома руками вхопився за комір чистої вельветової сорочки, ривком притяг обличчя філософа до свого лиця і зашипів, дивлячись у щілинки-очі.
«Ось із цієї морди, пане спокуснику, я легко зроблю кривавий млинець на очах у всіх студентів, просто в аудиторії…»
Філософ не дослухав, смикнувся, із тріском обриваючи комір, і крикнув дружині, щоб викликала поліцію. Влад підставив ногу, не даючи грюкнути дверима, з дальньої кімнати визирнули дві дівчинки, років восьми і дванадцяти, та злякано вчепились одна в одну.
— Облиште її, — сказав Влад філософові. — Бо буде гірше.
У коридорі знову з’явилася огрядна пані в махровому халаті. Зупинилася, уважно вдивляючись у Владове обличчя, обернулася до важко дихаючого, у рваній сорочці чоловіка:
— То викликати поліцію?
У її похмурому погляді й не менш похмурому голосі було щось, що змусило філософа цілком утратити самовладання. Він почав лаятися, кричати, тоді верещати, і тільки по тому Влад пішов.
Так, він пішов. А на іспиті філософ навіть не зиркнув у його бік, уліпив трійку. Ганна, найкраща студентка і відмінниця, одержала «чотири». Замість двох шматочків масла в очах філософа плавав тепер лід. Щоб замести сліди, він не поставив цього разу жодної «п’ятірки», чим викликав загальне обурення і легку бучу в деканаті.
«Це чотири, це все-таки не п’ять», — докірливо кинув у Владовій пам’яті дуже знайомий голос.
Ганна мало не плакала від образи і несправедливості. Філософа піддано було загальному мовчазному остракізмові, а Влад спробував іще раз з ним зустрітися — у підворітті, — але хитрий франт був дуже обережний.
«…Не бійся. Якщо тебе скривдить хтось — я побачу, і більше він до тебе не полізе.
І не намагайся мене вирахувати. Найімовірніше, тобі це не вдасться. Давай грати в цю гру — начебто мене немає. Начебто я — скрізь…»