ДО ЕР. Вибране

Кіяновська Маріанна

«Смуга прибережної роси…»

Смуга прибережної роси, Де припливу — кликане і гнане. Камені валують, наче пси, Золоті зализуючи рани. Бог морів пісками оберіг, Шумовиння дав, навчив вмирати. Але пес не пустить на поріг Навіть голос до своєї хати. Все перетриває і збагне, Навсібіч жбурляючи слиною, А тоді горлянку розчахне Місячної смуги голизною.

«Скидаю місяць на вовчу стежку…»

Скидаю

місяць на вовчу стежку, Щоб вурдалаку спокійно спати… Маленька відьма, сную мережку: Єднаю мряку і запах м'яти… На білу ружу чарую мужа, На ружу синю — малого сина, По хмарі піду, могилу зрушу, Посію в землю дрібну мачину… У чорних крилах — велика сила: Пітьму впіймаю, у ніч зав'яжу… Зроблюся жінка для тебе мила — В солодку купіль до тебе ляжу… Ти будеш спати в землі, не в хаті, Не будеш мати ні слів, ні тіла… Я ж дику душу на землю струшу: У чорних крилах — велика сила…

«Відпочинок назовсім. Горбаті осінні вовки…»

Відпочинок назовсім. Горбаті осінні вовки Перейдуть небесами і кануть у магму при сході. Опадатиме листя, як сни, берегами ріки, І чекатиме сніг, вже готовий до зустрічі лодій… Хоч не в лодіях суть, а у тих, хто посміє піти… Самовидці душі золоті й каламутні зі споду. Перевізник в човні… Та не він мене кличе, а ти, Обіпершись чолом на холодну, як камінь, воду…

«Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі…»

Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі, Де розгойдані птиці — і з ранки вода цебенить. Де русалки надтяті, а кожна — довіку пропаща, Де над місяцем чорним висне чорне прокляття, де мить Має вічність століття. Вертаюсь сюди із нізвідки В позачасся своє, ніби в темну озерну глибінь. І нікого нема, окрім мене і мертвого свідка, Ну, хіба десь далеко сумує за вершником кінь.

«Не осягну тебе і не відкрию…»

Не осягну тебе і не відкрию Нічого з привідкритого мені. Лиш по-відьмацьки поцілую в шию — І стану вовком. Гори кам'яні Сховають душу, вирвану із плоті, За те, що крила ангелам спалю… В скорботі неба і в землі скорботі Тебе врятую, бо тебе люблю… Усе — тобі, збережене нізвідки, — Стріла і дзвін тонкої тятиви… З глибоких шрамів проступають свідки… Ти ж не полюй на вовка, не лови… Бо що тобі до мене, до отрути, Яку схотіла випити до дна? Ми знову разом, але вже не люди — Відьмак з глухої тіні вирина…

«Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду…»

Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду — Собака, що тілом намацує грубий поріг. І чорна зоря — мов священна остання розрада — Лягає очима на дрібно розстелений сніг Мого

божевілля. Чи чуєш? Я прагну забути. Я навіть молитву складаю з щасливим кінцем. А далі я сплю — і жагою розтерзані груди Жадають цілунків, а чисте, як лезо, лице — Не те, що моє, тільки те, що пригадане мною, — Незміряний простір моїх катастроф і утіх. Ця гра називається «пристрасть». І стежить за грою Вселенська печаль, що собою покутує сміх.

«Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу…»

Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу. І гніздечка пташині при водах живих — островами. Відлітає метелик, що крила під місяцем сушить, — Не обличчя, а тінь попри темряву. Понад словами Вічні ріки течуть — у стоячій воді не спинитись. Вічні діти радіють, аж доки не стануть чужими. Ген кажан мерехтить, не уміючи крові напитись, Довго спалює небо, туман витискаючи з диму. Контур дерева — чорна на небо накладена мапа, А при ньому западини — квіти і звірі-примари… Білі плями сузір'їв — так густо хтось воску накрапав, Піднімаючи серце маленьке далеко над хмари.

«Я в ній кажан, в цій ночі двійників…»

Я в ній кажан, в цій ночі двійників. Прелюдія польоту межи люди, Коли усе поділено напів: Сади, сонцестояння і застуди. Щоб мати крила плакати за всіх — Я довгий дощ, порізаний на пасма. І кожним з них я відчуваю сміх — Скляна Хуррем на кораблі в Еразма.

«Витаю над безоднею, сповита…»

Витаю над безоднею, сповита Молитвою, безжальною, як мова. Одна із бджіл в сонцестоянні літа Така ж, як я, — покірна і раптова. Не пити із джерел, яких немає, І не приймати хліба без любові… Моя душа до Господа вертає, Поза причастям наковтавшись крові.

«Полювання за власним криком…»

Полювання за власним криком. Тліють нетлі в очах свічад. За вузеньким тюремним віком Соломонова жде печать. Воскресіння моє велике, Замовляння на кров і віск. За вузеньким тюремним віком — Слід на небі холодних сліз. …А на страті або по страті (Шлях із нетрищ катівень душ) Я примушу себе спитати: Чий я голос? Куди я йду?

«Мене лиш чутно. Кольору нема…»

Мене лиш чутно. Кольору нема. Пороги слів увібгано у груди. Стою, безжально-зимна, як тюрма. Межа аскези — ліки від застуди. Не вір мені. Тихенько відпусти. Віддай усе, що мав би пригадати. Всю вічну душу найдорожчий — ти. Ціною небуття. Ціною страти.

«Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу…»