ДО ЕР. Вибране

Кіяновська Маріанна

«Так просто, так коротко глухо зачинено двері…»

Так просто, так коротко глухо зачинено двері… Любила, бо вміла, — всього лише тільки за сни! Я мала усе восени, недобуте з весни. Лягали сніги білизною снігів, на папері Мовчали слова, ціпеніли, а може, як рай, Здавалися раєм — і часом зривалися в пекло… Любила, бо вміла, бо вірила — майже запекло — Що ти мені сон, тільки віщий, а отже, минай…

«Цей

сон ішов не так, як ходять сни…»

Цей сон ішов не так, як ходять сни, А так, як умирають. Шаруділо Йому повітря зимної весни, І відцвітало інше — біло-біло. Кричав шпачок, та врешті пересох Йому у горлі дзвоник ненароком… Наш сон ішов, поділений на двох, І меншаючи в собі рік за роком.

«Я хочу збрехати: ніколи тебе не любила…»

Я хочу збрехати: ніколи тебе не любила — Тому що до болю, до болю, до болю люблю. Пливу у вигнання. Від сліз намокають вітрила. І сонце їх сушить, мов крила важкі, з кришталю. Цей серпень — статичний. Від Августа маю дорогу До метаморфози, крізь істини, простір і час. Я хочу сказати: не знаю для тебе нічого. Межа перетворення — віра у кожному з нас…

«Є закони тривання між вод. Головне — не втонути…»

Є закони тривання між вод. Головне — не втонути. Іграшкове проміння занурює пальці у море. Раптом прагнеться вмерти — для того, щоб швидше забути. Все — дорога до тебе, крихка, як на обрії гори. Не питай мене, чуєш, про хвилі речей зніщотілі. Це не осінь для тебе — це літо мені для причастя. Не тепер і не тут — не прокинуся. Матиму в тілі Срібну кулю кінця надвечірнього сонця щастя.

«Люблю тебе. Може, це справді така любов?..»

Люблю тебе. Може, це справді така любов? І, може, цей острів — нас — омиває море? Ми — спроба початку світу одною з мов, Якою мовчу до тебе, коли говориш. Не знай мене іншу. Не дай мені в досвід слів. Створи мене знову, якою хотіла б бути. Від погляду мерзнуть, мов яблука на землі, Тобою не діткнуті стерплі від болю груди.

«А море у дуплах, неначе у мушлях зелених…»

А море у дуплах, неначе у мушлях зелених, Тече і тече. Серед листя бринить шумовиння. Високі, як скелі, стоять не дуби і не клени, А сосни — спиною вростають в стрілчасте проміння. Люби мене тут, ніби фавн із прадавніх буколік. Ген зблискує вітер лускою — і гасне дощенту. Лежатиму тихо, як корінь на камені голім. То з мого

надмірного смутку — прибою крещендо.

«Скаменіють птахи — і почнуть сумувати за цвітом…»

Скаменіють птахи — і почнуть сумувати за цвітом. Як за братом у других, бо перші брати відтечуть. Це всього лише серпень — не осінь і майже не літо, Розтривожено бджіл серед вісників істини. Суть Тільки тихе «падьом» (перепілка, висока в стернині) Й прохолодна земля (груди повні уже молока). Косить яблука сон, й опадає на яблука сині Не медова роса, а знання аква віта гірка. Це всього лише літа кінець. Облітатимуть грози, Наче листя з дерев, западаючись в грунт, бо для них Небо стане чужим, а гінкі шарудкі верболози Забуватимуть все, їм розказане краплями. З тих Чужинецьких країв, з тих доріг, не відкритих нікому, Як обділений лицар, повернеться град — і піде Умирати у поле, не знаючи стежки додому, Не знайшовши її ні в душі, ані в світі — ніде…

«Залишу батьківщини вічний Рим…»

Залишу батьківщини вічний Рим Заради меду, золота і шовку. Піду в дорогу, прихопивши, крім Сліпої правди, дику душу вовка. В багатоборство гралися боги — Намарне йшли, даремно умирали… Та слід у Римі вовчої ноги Не Геродотом вписаний в аннали.

«Я свідок розпаду підвалин. Це зеніт…»

Я свідок розпаду підвалин. Це зеніт Всеруйнування атомів і суті. Ідуть паломники, в гарячу магму взуті. Несуть в долонях саджанці і лід. Ненатлість логіки потопу: пахне сіль. Гранітні плити. Скальпель. Плавний розтин. Земля у язвах. Вітер звідусіль Мертвотний дух у мертві мушлі зносить. Хто просить, той і має. Рівність ран. Всі різні в сім'ях — Каїн, Авель, третій… Апокаліпсис. Дика зав'язь. Лан Під диким небом воронням облетів. І лиш одне із сотень поколінь, Які принишкли — без знання — в утробі, Повернеться до сонця. І крізь тінь Затемнення хтось загукає: «Пробі!»

«При непрозорих вікнах пірамід…»

При непрозорих вікнах пірамід, Де забуття настояне на плоті, Лежить папірус, наче білий світ, Для Нефертіті в світовій скорботі. Їй світить сфінкс, як видиво душі. Їй — скарабеїв скалки і карати… Мені занадто пишуться вірші. Я, певно, скоро буду умирати.

«Антидія літургій — чи передоплата води?..»