Шрифт:
Дана і дракон
Двері відчинила мама. Дана переступила поріг, недбало жбурнула в куток наплечник і почала знімати куртку. Мама уважно спостерігала за донькою із ледь помітною посмішкою.
— Ну, що сьогодні в тебе сталося? — запитала вона.
Дана не відповіла, підхопила наплечник і попрямувала до своєї кімнати. Мама пішла за нею.
— Дано, може, все-таки поговоримо? Дівчинка сіла
— Чесно кажучи, то й говорити нема про що, — знехотя промовила дівчинка. — Знову той Сергій…
На маминому обличчі з’явилася усмішка:
— І що ж знову накоїв той Сергій?
Дана зітхнула, полізла в наплечник і дістала звідти невеличкий букетик пролісків. Ніжні білі квіти трохи зім’ялися, проте в кімнаті відразу запахло весною. Дівчинка жбурнула букетик на ліжко. Мама його обережно підняла, торкнулася тендітних пелюсточок, вдихнула свіжий аромат весни. А потім поглянула на доньку — Дана сиділа, наїжачившись, піднявши догори худенькі плечі та опустивши очі додолу. Її золотаве густе волосся розкішною хвилею спадало на спину та плечі.
— Не розумію я тебе, Дано, — сказала мама. — Хлопець так упадає коло тебе, квіти щодня носить, а ти…
Дану наче хтось укусив.
— А що я?! — крикнула вона. — Він мене перед усім класом соромить, усі дівчата сміються. Он, кажуть, твій жених іде! Хлопці з нього ввесь час кепкують, а він навіть не може дати їм відсіч. Стоїть, з ноги на ногу переминаючись. Отакий-то хлопець! З ним увечері в кіно піти страшно, бо, боронь Боже, перестрінуть хулігани, так він і втекти не зможе, не кажучи вже про те, щоб відбитися.
— А ти з ним у кіно вдень піди, навіщо ж вечора чекати?
Дана так зиркнула на маму, що та знову розсміялася і обійняла доньку.
— Дивна ти — хіба ж можна соромитися того, що людина виявляє до тебе симпатію? І що з того, що він не забіяка? Зате відмінник, вчиться краще за всіх у класі. Розумний…
— Розумний! — перекривила Дана. — Тільки й щастя! Довгий, худий, як та жердина, ще й в окулярах! Сміх та й годі! Інша справа — Денис, що з Наталкою дружить, або ж Павло… Ото хлопці, а це…
— У тих хлопців тільки одна перевага — м’язи великі, але в голові вітер, сама розумієш. Вам, доню, тільки по тринадцять, а років через десять подивишся, де твої мускулясті Денис та Павло опиняться. А от Сергій точно гарною людиною стане.
— Та хай собі стає ким завгодно, тільки мене облишить! — Дана нервово крокувала кімнатою.
— Не можна критикувати зовнішність людини. І принижувати людину теж не слід. Він, до речі, має право дарувати квіти всім, кому захоче.
Дана нічого не відповіла. Стояла спиною до матері, зіпершись на підвіконня.
— Насварила ти його за ці проліски? — тихо озвалася мама.
— Насварила… — голос Дани затремтів, вона раптом заплакала.
— Піду квіти у воду поставлю, — мама вирішила залишити доньку наодинці з її думками. — Ой, донечко, хто ж тебе зрозуміє, якщо ти сама себе зрозуміти не можеш?..
Раптом пролунав телефонний дзвінок.
— Алло!
— Добрий день, Тетяно Олександрівно! Це Сергій. Покличте Дану, будь ласка.
— Ні, Сергію, не покличу.
— Чому? Вона через ті квіти на мене образилася? Але ж я хотів як краще.
— Та розумію я, що ти хотів, — усміхнулася мама. — Їй у собі розібратися треба, а потім поговорите. Завтра. Добре?
— Добре, — сумно промовив Сергій. — До побачення!
— До
Пізно увечері, коли всі у квартирі вже поснули, Дана ще читала. Вона понад усе любила книги про епоху Середньовіччя, особливо про прекрасних принцес, які чекали в найвищих баштах кам’яних замків на своїх відважних лицарів у залізних латах. Дівчинка читала, і їй подих перехоплювало від хвилювання: скільки тут було пристрасті, відваги, на які героїчні вчинки були здатні лицарі заради коханих! Дана заплющила очі — о, як би їй хотілося жити в ту епоху, коли магія була буденною справою, в епоху драконів і чарівників!
Дівчинка відклала книгу, підвелася з ліжка і навшпиньки підійшла до дзеркала. У напівмороці кімнати її нічна сорочка здавалася прозорою білою сукнею, довге золотаве волосся вільно розсипалося по плечах, а карі очі загадково сяяли із темряви.
Дана критично себе оглянула. Так, зовні на роль принцеси вона підходила ідеально. Та тільки де ж той замок та справжнього лицаря узяти? З лицарями було особливо скрутно. Дана мимоволі поглянула на проліски у скляночці, мама все-таки принесла їх до кімнати дочки (мовляв, твої квіти, хай у тебе й стоять!), взяла в руки букет, вдихнула аромат, надзвичайно п’янкий і свіжий.
— Ех, Сергію! Розумнику ти наш! От була б у тобі хоч однісінька краплинка того лицарства, може, і букетики б твої не дратували… А так…
Дана поставила скляночку на стіл і вимкнула світло. Лягла в ліжко і майже з головою пірнула під ковдру. «А так — ботанік ботаніком, з таким сором і на люди вийти…» І вона заснула. Або майже заснула. Їй почав уже снитися якийсь середньовічний сон, як раптом щось дзвінко вдарилось об шибку.
Дана прокинулася відразу, але не відразу зрозуміла, звідкіля той звук. Сівши на ліжку, прислухалась. Знову стало тихо, але тільки на мить. Дана почула, як щось вовтузиться і шкребеться за вікном, зрідка стукаючи в шибку. Проте вона не злякалася, а тихенько встала з ліжка і підійшла до вікна. Треба зауважити, що Дана взагалі дівчинка не з боязких. Вона й сама вже не пам’ятала, скількох кошенят та цуценят урятувала від загибелі. Дівчинка знала, як діяти, навіть тоді, коли дорослі вагалися.
От і зараз Дана була впевнена, що це кажан за вікном. Торік саме так і було: маленький кажанчик примерз крилом до шибки на кухні. Звідки він там узявся у лютому, Дана не знала, але визволила малюка. А потім вони разом з татом віднесли його в підвал зимувати. А зараз був березень, кожного дня ставало все тепліше, проте вночі іноді поверталися морози. Мабуть, кажанчик із температурою помилився, зарано вирішив розім’яти крильця.
Дана не стала вмикати світло, щоб не злякати маленького відчайдуха. Щоб його розгледіти, вона притислася обличчям до скла — так і є, у залізній ринві для відводу дощової води борсалося щось невеличке і чорне, немає сумнівів, що це кажан. Дана рвучко відчинила вікно і підхопила нічного гостя, який мало не впав і виявився набагато більшим кажаном — принаймні, дівчинка відчувала це по його грубіших перетинках на крилах. Вона кинулася до дверей, бо вирішила, що доведеться будити тата, адже треба віднести бідолаху в підвал. Як раптом щось у поведінці кажана її насторожило. Він навіть не намагався вирватися, навпаки — принишк у руках дівчинки, ледь попискуючи.