Циклон
Шрифт:
Глава III
Мокрі кущі блищать під місяцем. Річка внизу жебонить по камінню, смирна, довірлива. З марева лугів випливає постать чиясь. Волосся розсипане, болонья, накинута на плечі, блищить…
– Досі не спите, Славцю?
– Не спиться чогось… Деркач дирчить…
– Той цілу ніч буде на посту. Далеко ходили?
– Росяно дуже в лугах… Там коні пасуться, закортіло глянути, який вони вигляд мають вночі. Мої ж партнери по фільму.
– І гіркий усміх торкнув уста, обличчя бліде.
– А я теж приглядавсь… Чи таке освітлення?
– Ішла оце й думала: піду завтра до вас і відмовлюсь. Не зможу Я. Нездара я. І нічого інститут мене не навчив, та й взагалі хіба Можна навчити мистецтву? Хто вчив Довженка? Заньковецьку? Замість учити жити, глибоко почувати, нас упродовж п'яти років учать імітувати почуття… І тоді дивуються, що, нічого ще самі не створивши, ми вже ходимо по студії невизнаними геніями, все відкидаємо, на все кривимось…
– Ви сьогодні надто сувора, Славо, впадаєте в крайнощі. Не всі ж такі: і вчителі не однакові і вихованці - теж.
– Звичайно, є справжиі. Але справжні більшу частину життя витрачають на те, щоб переборювати тупість, примітивні смаки, набридлі штампи… Ви ж знаєте, скільки і в нашому середовищі безнадійно дрімучих, заскорузлих, а то ще й гірш - брехливих, кон'юнктурних до безсоромності…
– І на кому те бідне мистецтво тримається… Та ще й на світовий екран іде!
– Хай, може, й згустила я трохи… Ясна річ, що про таких, як народний, не йдеться. І про присутніх теж. Але я вважаю, що в храмі мистецтва не місце жодному цинікові, який здатен при актрисі розповісти пошлий анекдот… І після цього ще він мене на проби запрошує!
– Ваша відмова для багатьох була несподіванкою.
– Іти виображувати йому оту декоративну Ксеню? Серед квіточок на полонині? Дикий Захід, екзотика… Ні, не для мене роль. Ходить довкола тебе, мружиться, як бегемот, оглядає тебе прицінливим оком… Та хіба його цікавить моя душа, мій ідеал, мій погляд на світ? Я ж бачу: найперше цікавиться, чи достатньо я довгонога, чи зуміє це кіностворіяня видавлювати з ока сльозу крупним планом… Фальшивий сам, і на екран жене фальш. А тоді ще й домагатиметься за неї першої категорії… І такому - в храмі мистецтва? Де корифеїв ще вчуваються голоси?
– Люблю вас слухати, Славцю, коли ви отак розбурхаєтесь… Не хотів би потрапити під стріли ваших сарказмів.
– Не думаю, що ждете компліменту, адже вам це не потрібно. У вас і в Сергія я повірила з перших кадрів, ще тоді, на перегляді. Буває таке… Іноді за один кадр можна в людину закохатися…
– Жаль, що Сергій цього не чує.
– Прошу не жартувати. Є і в житті, і в мистецтві такі речі, що жарти до них не кладуться.
– Згоден.
– Заздрю сам деколи. У вас є певність, визначеність, мета. Почувається, прийшли ви в мистецтво з наміром серйозним і маєте що сказати. За спиною такий досвід життя… А я? Що я знаю? Я навіть кохати по-справжньому не встигла - не можна я; вважати коханням п'ятихвилинні романи студентських вечірок або яке-небудь студійне захоплення… - І все ви повинні будете грати закохану. Натуру глибокого почуття…
– Оце мене й тривожить. Грати закохану,
– Не встигло й розквітнути.
– Так. Тільки змигнуло… Читаю, намагаюся вжитись, заглибитись… Для мене ця роль справді затяжка. Може, мені бракує фантазії, уяви?
– Не наговорюйте на себе. І не розкисайте: вам це не личить.
– Ходила оце по лугах, і відчай мене терзав… Гіркого доходжу висновку: не під силу мені ця роль. Щось я не вловлюю істотне… поверхова я, неглибока.
– Оце сюрприз кіногрупі.
– Так, неглибока я і просто ненавиджу себе таку!… Чомусь іншому треба було присвятити життя. В інститут ішла з наміром віддатись науці… Цікавила мене історія мистецтва, зокрема народні вироби: писанки, різьба по дереву… Так би й було, якби одного дня - ще тоді першокурсницею - не спокусили в інститутському коридорі отим магічним запитанням ваші кіномефістофелі: “Хочете зніматись?” Ще б пак! Яка дівчина встоїть перед можливістю покрасуватись з екрана… Але чи артистка я?
– І це говорити вам, відзначеній на міжнародному фестивалі? За першу ж роль?
– Боюсь, що й то випадкове - за волоокість, мабуть…
– Ваша іронія, самоіроиія, Славо, свідчить, що не все втрачено і артистка жива. Просто хвилинне зневір'я. А такі збурення не дають крові застоюватись. Для митця невдоволення собою - скоріш норма, ніж відхилення від неї. Хто заспокоївся, тому нема чого робити в мистецтві. Серед стихії творчості затишкі'в не шукай, паруси напинай крутобокі… Така вже сама природа, мистецтва. Тут белсбепь, вічний пошук, жага… Тут - хто більший, хто менший - але вісі невтоленні, усі як фаусти…
– Але ж як боляче буває!
– А іншим не боляче?
В голосі його вчулась суворість, схожа на докир. Ярослава здивовано глянула на нього. Зійшли на місточок. Схилившись на бильце, дивились униз, де кожен камінчик виставив свою тінь і вода в прудкій текучості місячно переблискувалась.
– Ох, знаю цей настрій, Славо… Коли отак непевність бере. Коли б'єшся, шукаєш-шукаєш і не знаходиш. Повно клекоту в грудях, а не здатен висловити його: без'язикий, німотою скуті вуста. А потім таки ж надходить ота мить всемогутності, коли почуваєш, що все можеш, все підвладне тобі, на верхи ясновидства зносить тебе якась сила… Щоб кинути знов у провалля сумнівів, у лабіринти шукань, до навпомацки далі йтимеш… Такий уже наш хліб.
– Іванну б сюди. От вона зіграла б. Це ніби для неї роль…
Так, але ж Іванни псма. За третім, чи п'ятим, чи яким там дублем кинулась в охоплені полум'ям декорації мосту умовного, що пашіли зовсім не умовним вогнем… Що її погнало туди? Чи тільки бездушність пиката, жорстокість націлених камер? Чи власна ота невтоленна жага досконалості, її артистичне бажаніш, хай навіть життям ризикуючи, добути ще один дубль, ще один, може, нечуваний, найрідкісніший, в якому вона таки сягне недосяжного, перевершить саму себе? Такі, як Іванна, знають творчості шал… Актриса виняткового обдаровання, і Ярослава близька їй чимось - він певоп цього. Дві зірки сходиля одночасно…