БЖД

Ушкалов Сашко

– Єслі оні фальшивиє, – сказав раптом величезний перекачаний мудак, якого я спочатку сприйняв за сейф… Схоже було на те, що в житті він був неговіркий, бо ледь-ледь добирав слова, плутався й вимовляв їх якось знехотя… – Єслі оні фальшивиє, – повторив він, – я засуну іх в жопу…

Потому він замислився, певно, над тим, чи все правильно сформулював і чи нічого бува не забув.

– Але ж це мої сто баксів, ви не маєте права засовувати їх у жопу! – обуривсь я.

Качок потягнувся за дубцем, але «дзєвачка», на щастя, сказала: «Вася, всьо в нормє, бакси настоящіє…» Вася підвис і почав обдумувати свою відповідь… Так

і не дочекавшись, що ж він скаже, я забрав бабло й пішов до найближчого маркету.

Там було прохолодно й порожньо. Порожньо, бо тиждень тому хтось залишив у камері схову вибухівку, що винесла вітрину й покалічила кількадесят відвідувачів. Але я продовжував сюди ходити, свято переконаний, що в один і той самий маркет вибухівку двічі не підкладають… Хоч я кепсько розуміюся на маркетинг-технологіях… Може, в якомусь із їхніх підручників так і написано: якщо твій конкурент знижує ціни, проводить акції й переманює до себе твоїх покупців, заклади йому, сука, вибухівку. Якщо не допоможе – за тиждень повторити процедуру.

Думаючи про це, я наштовхуюся на дівчину в червоно-зеленій уніформі, що, немов набої, перебирала у своїй прозорій торбинці тюбики зубної пасти.

– Привіт, – несподівано кажу я їй, – можеш у мене нічого не питати, я чищу зуби.

– Справді? – злякано кліпає вона на мою голову, а потім на пачку агітаційних брошур, в яких ідеться про те, як Біл Даун їхав до бога на мопеді ямаха, а його збило поїздом.

– Так, – запевняю я, – двічі на день, уранці й перед сном.

– Я рада, – серйозно й досі злякано каже дівчина. – А з головою твоєю що?

Я почуваюсь якось незручно – зі мною так завжди, коли я перший починаю розмову, а вона потім не клеїться. До того ж мене бісить, коли мене сприймають як якусь одну частину тіла, а не цілісно. Я кидаю брошури в морозильник із рибою й розводжу руками:

– Літо скоро, час міняти імідж…

По цих словах до дівчини підходить якесь чмо з бейджиком і починає щось роздратовано шепотіти їй на вухо. Сто чортів, ненавиджу менеджмент, маркетинг і весь цей, сука, сучасний бізнес, докупи взятий… Усіх цих дебілів з бейджиками… У мене виникає бажання перекинути це чмо в морозильник із рибою, аби воно почитало там трохи про Біла Дауна та його мопед. Але чмо швидко зникає, лишаючи дівчину з очима, повними сліз…

– Якою пастою ти користуєшся? – вичавлює вона із себе.

– Що? – не розумію я.

– Кажи, якою пастою ти користуєшся… У мене випробувальний, розумієш? Якщо ти зараз нічого не скажеш, мене звільнять. Бачиш, за мною спостерігає оте чмо з-за холодильника з кокою?..

Я гарячково намагаюсь пригадати назву бодай однієї зубної пасти, але мені немовби відшибло, тому я засовую руки в кишені, ніяково посміхаюсь і голосно, так, щоб навіть чмо за холодильником із кокою почуло, зізнаюся:

– Галімою, дуже-дуже галімою пастою… Від її смаку в мене завжди псується настрій… А ця паста, – показую я на її сумку, – вона нормальна?

– Не знаю, – шепоче й знизує плечима дівчина, – мені її тільки-но вручили, я навіть інструкцію прочитати не встигла.

– Ну, а думаєш ти як?

– Що думаю? – перепитує дівчина, наче вона ніколи в житті ні про що не думала.

– Ну, нормальна вона чи ні?

– Думаю, нормальна…

– А чому?

– Бачиш, там такий бобрик на упаковці – з колодою.

– Справді-справді, –

спантеличено знизую плечима я. – Скажи, а її можна ковтати?

– Ковтати?

– Ну да, у моєму дитинстві була дуже смачна, солодка паста, не така галіма, як зараз… Я її їв…

– Розумію, – каже дівчина, співчутливо киваючи, – важке в тебе було дитинство.

– Та ні, нормальне було дитинство, просто мій батько казав, що коли їсти зубну пасту, то можна померти від проносу.

– І що? – питає знову вона.

– Нічо, я все одно її їв… Класу до сьомого, здається… Сподіваюсь, цю пасту так само можна їсти?

– Не знаю, – знизує плечима вона. – Якщо хочеш, я можу зателефонувати нашому агенту.

– Агенту? – навіщось перепитую я (це одна з галімих рис мого характеру – питати різну дурню). – Твоя контора тримає агента, який їсть пасту?

– Все, – каже дівчина.

– Що все? – вкотре не розумію я.

– От блядь, – вона вже починає майже кричати, – затрахав ти мене!!! І той мудак за холодильником! Да-да, – ледь не кричить вона, коли бейджик висовується з-за холодильника з кокою, – можеш там не ховатися, я все одно знаю, що ти, мудак, там. Ти стежиш за мною, нишпориш… Ненавиджу все це, підірвати цей сраний супермаркет!!! Підірвати всі супермаркети!!!

Вона вже збирається кинути свою торбу в морозильник із рибою й брошурами про Біла Дауна та його мопед, проте я встигаю схопити її за руку.

– Тссс… Ти чого?

Я дістаю з її сумки п’ять тюбиків зубної пасти з придуркуватим бобриком, цілую її в щоку і, почуваючись асоціальним елементом, швидко вшиваюсь, аби вона мене не вбила…

Коли я опиняюсь поруч із холодильником, за яким ховається мудак, той вибалушеними очима дивиться на мої п’ять тюбиків зубної пасти й хапає ротом повітря.

– Що? – питаю я.

– П-п-придбавши п’ять тюбиків, – затинаючись пояснює він, – ви автоматично стаєте учасником розіграшу мопеда ямаха…

І я розумію, що треба робити звідси ноги, що він, можливо, теж належить до тієї секти й, втершись у довіру до компанії, яка виробляє зубну пасту, намагається тепер просувати ідею з мопедами й наближенням до бога.

Вилітаючи з маркету, я встигаю захопити блок честера, пляшку коньяку й банку ананасів для Кет…

На хаті був тільки Мяудзедун. Мяудзедун – це наш старий і дуже лінивий кіт. Ми знайшли його з Ікарусом півроку тому біля під’їзду. Якісь виродки посадили його в картонну коробку з-під телевізора й викинули з вікна, але котяра вижив. Побачивши це, Ікарус просто не міг його не забрати. Чому? Зрозумієте трохи пізніше. Мяудзедун виявився не таким уже й поганим чуваком, незважаючи навіть на те, що йому ні до чого не було діла. Коли в нього від старості почала випадати шерсть, я всім казав, що його трахнула міль. Ну, не в прямому сенсі, а, звісно, у переносному, хоч якби міль трахнула його натурально, – я так підозрюю, йому теж не було б до цього жодного діла. Власне, те, що його звали Мяудзедун, так само його мало обходило – він ніколи не озивався на це ім’я. Словом, він поводився, як якийсь святий на пенсії, і користі від нього не було жодної – балконні голуби на такого хижака, ясна річ, клали, миші в нас не водились, а тримати Мяудзедуна на руках теж не було радості – з нього випадали шматки шерсті й часом він пускав гази. У всьому іншому котяра був нормальною твариною.