БЖД

Ушкалов Сашко

– Пивом, пивом їх! – не вгаває Христофорович.

Це звучить так, наче я маю бомбардувати пивом саме ці тельбухи. Тоді я витягую з ящика пиво, відкриваю його й, навіть не надпивши, як було зазначено в рибі, хріначу геть. Не п’ю я, по-перше, через те, що мені дико хочеться відлити, а по-друге – на бруствері за тридцять сантиметрів від мене висять тельбухи кур’єра, який найкраще знав це місто, й мене від цього ледь не вивертає.

– А тепер макарон, в атаку, в рукопашний бій! Тільки без пальців, реб’ята, бо це моя репутація!!! – попереджає Христофорович.

Я чую, як до шанця з криками «ура-а-а-а!!!» наближається гопник.

Власне, криків у сценарії не було, але мене радує вже бодай те, що він живий і здоровий, бо якби на бруствері були його тельбухи, то навряд чи він зараз кричав би своє «ура-а-а-а!!!». Гопник вилітає на бруствер, зиркає на мою неформальну зачіску осатанілими очима, – довкола нас, немов у якомусь дикому танці, крутяться оператори, – робить крок уперед і вже хоче стрибнути на мене… А я вже починаю думати, як би його краще валити… Та він раптом послизнувся на тельбухах, картинно змахнув руками й сторчма полетів повз мене, прямо на ящик із рештками «офіцерського» пива.

– Перфектно! – на якийсь біс кричить Антін Христофорович.

Гопник приземляється грудаком на пластиковий ящик і затихає. Біля нього по стінці шанця сповзають розчавлені ним тельбухи…

– Макдональдс… сраний… – хрипить гопник…

– Тельбухи, тельбухи беріть крупним планом! – нетямиться від захвату Христофорович. – А потім База! Баз, де твоя граната?

Я знаходжу гранату й міцно стискаю її в кулаці, бо відчуваю, що мій сечовий міхур зараз розірве…

– Гранату, гранату крупним планом! – лунає згори. – А тепер кидай!!!

З останніх сил я фігачу гранату кудись угору, чую відчайдушне «ай, блядь…» і розумію, що друга в моєму житті граната також влучила в ціль.

– Знято! – кричать оператори…

А я дивлюся вгору на затемнений диск сонця й помираю, помираю в братській могилі з найкращим кур’єром цього міста і з чиїмись розчавленими тельбухами…

Власне, мені зовсім не хотілося дорослішати. Увесь цей бестіарій, увесь цей цирк, уся ця божевільня – усе це мене влаштовувало. Більше того, я все це любив. Хтось інший на моєму місці неодмінно б попустився й почав би пропускати банки у свої ворота. Хтось би почувався незатишно… Уяви, ти потрапляєш під зливу, заходиш до свого друга й, доки твій одяг сохне, він дає тобі джинси своєї сестри… мовляв, не сидіти ж тобі тут у самих трусняках. «Добре, добре, – думаєш ти, – джинси сестри – це не страшно…» Але коли ти розумієш, що його сестра носить джинси на шість розмірів більші за твої… І от ти сидиш у цих джинсах… І раптом повертається вона… тобто сестра… Я веду до того, що деякі люди почуваються так усе своє життя. На щастя, до того моменту в мене нічого такого не було. Я мав роботу, я закінчував четвертий курс філології й після останнього заліку, а це, здається, мала бути «безпека життєдіяльності», мусив отримати диплом бакалавра. У мене були проблеми із жінками… Тобто проблем як таких не було, але важко було пригадати бодай одну жінку, яка б погоджувалась жити зі мною більше тижня. Остання була на чотири роки старша за мене. Пригадую, вона зателефонувала мені й сказала, що більше не хоче мене бачити.

– Щось не так? – спитав я.

– Да, – сказала вона, – мене дуже дратує твоя поведінка.

– Ти про що?

– Мене дратує, що, коли я смажу яєчню, ти зриваєш з мене одяг і починаєш мене любити… а коли ми лягаємо в ліжко і я хочу, щоб ти мене любив, ти читаєш свого довбаного Ортегу й Тангенса.

– Ортегу-і-Гассета, – виправив її я.

– Та мені насрати…

– Ой, бляааа…

– Що бля? Ну що, бля? Сказати нічого, да?

– Бляааа… як же я

міг спати із жінкою, якій насрати на Ортегу-і-Гассета…

Одним словом, із жінками мені не фортило, проте оптимізму я не втрачав. Але про все по черзі.

Перше, що я помічаю, вилізши з шанця, – це креативно-кретинного галицького режисера, який качається по землі, тримаючись за коліно. За метр від нього лежала граната. Непевними кроками я простую до найближчих кущів. Наступні кілька хвилин з мене виходить «офіцерське» пиво, а я тим часом, примружившись, споглядаю напівзатемнений диск сонця. Він, зрештою, нагадує мені забухане й заспане примружене червоне око, що спостерігає за мною. Потому я повертаюсь на наш знімальний майданчик. Бачу, як оператори й Сєва намагаються евакуювати з окопу гопника, бачу Христофоровича, який досі самотньо валяється на землі, обнявши своє коліно, але до нього нікому немає діла, навіть батьківщині… Ясна річ, для агентства куди важливіший кур’єр, який найкраще знає це місто.

– Це все ваші довбані слобожанські пальці, – раптом стогне галицький режисер і затихає. Але на нього все одно ніхто не зверта уваги.

Я плентаюсь до мікроавтобуса, залажу в бокові дверцята й починаю роздягатися. Стара швабра весь час якось недобре пасе мене поглядом. «Наче хоче вкусити за сідницю», – думаю я й починаю знімати штани. Але ні з того ні з сього вона питає:

– Маладой чєлавєк, вот скажитє, а ВИ в бога вєрітє?..

Це її «ВИ» звучить настільки виразно, аж мені починає здаватися, що в мікроавтобусі є ще хтось. І можливо, цей «хтось» зараз в одній із тих картатих торб… Адже де Сєва міг взяти тельбухи? Тельбухи просто так на дорозі не валяються. Від цих думок я випадаю в осад, хочу звестись на повен зріст, раптом б’юся довбешкою об дах мікроавтобуса й падаю кудись між крісел… А вже лежачи там, продовжую стягувати із себе штани.

– Ну почєму же ви малчітє?.. – з докором питає швабра.

У цю мить я починаю шкодувати, що в мене не лишилося ще однієї гранати.

– Ібо бог єсть, і в нєво нада вєровать, і нє бояцца гаваріть аб етом… І тому єсть прямиє доказатєльства… Как-то раз настоятіль нашево пріхода Біл Даун попал в автокатастрофу. Он пєрєізжал на мапєдє жилєзнодорожний путь, і в нєво врєзался поєзд… Но Біл вижил…

– Я не можу говорити про бога, коли без штанів, це неетично… – уриваю я швабру, доки та не почала розповідати історію створення своєї церкви й те, як покидьок Біл навернувся до бога.

– Ах, да-да… – чую я звідкись із-за крісел, і швабра кидає мені мої шмотки.

Лежачи між кріслами, я вдягаюсь, а стара тим часом підносить мені пачку агітаційних брошур і кладе поряд зі мною, точніше на крісло, під яким я лежу. Так покладають квіти на могилу невідомого солдата.

– Возьмітє, почітайтє, – додає вона.

Продовжуючи лежати на спині, я розгортаю одну з брошур і на першій сторінці читаю таке: «Путь к Богу єсть долгій і тєрністий, каждий пріходіт к Всєвишнєму по-разному, я же, Біл Даун, прїєхал к нєму на мапєдє ямаха…»

Додому довелось повертатися майже через усе місто. У себе на районі я вирішив поміняти свої сто баксів на нормальні гроші. «Дзєвачка» з обмінки підозріло глянула на мою зачіску й, певно, не вірячи, що в такого лузера, як я, можуть бути справжні сто баксів, заходилася перевіряти їх усіма можливими способами… Вона то тицяла їх в апарат з фіолетовою лампочкою, то дивилася на денне світло, то шкрябала нігтиком, аж раптом я помітив, що позаду неї стоїть мікрохвильовка…

– Тільки не в мікрохвильовку, – попросив я.