Буремні дев'яності
Шрифт:
— Я стараюся, — сказала Саллі. Теплі, дружні почуття Марі були для неї великою розрадою. Чимсь ласкавим і ніжним повіяло від неї, ніби сюди, в намет Саллі, внесли оберемок запашних квітів. Саллі відчувала, що тепер, коли приїхали Марі та Лора, Хеннан для неї стане зовсім іншим. Вона любила їх обох, але з Марі у неї знайшлося більше спільного, їм весь час доводилось боротися з труднощами, у них одне й те ж саме викликало і сльози, і глибокі роздуми, й сміх. Лорине життя було легше, безтурботніше. Лора була справжня молода леді, дуже мила й привітна, але, по суті, недалека, й любила іноді повеличатися, взяти покровительський тон.
Та все одно Саллі
Лора розцвіла. Вона поповніла, ще погарнішала й мало нагадувала ту досить сором’язливу дівчинку, яку колись привіз на приїски Олф. Її дитина теж була пухкенька, рожева — така собі жива лялечка в чепурному платтячку, плетених вовняних капцях та вишитій дрібненькими трояндами шапочці.
Вони охрестили свою дочку французьким ім’ям — Еме, але, звісно, на приїсках всі її зватимуть просто Емі, сказала Лора. Дівчинка має ще цілу купу інших імен, як справжня принцеса, каже Олф. Її назвали Елізабет по Олфовій матері, Маріанною по улюбленій Лориній тітці й Мод — через те, що це друге Лорине ім’я, а Олф дуже хотів, щоб навіть у доччинім імені було щось від матері.
— Я знаю, все це страшенно безглуздо! — казала Лора, заливаючись щасливим сміхом.
Що ж до Еме, то її, здавалося, усе це зовсім не обходило. Еме взагалі дуже спокійна дівчинка. Акушерка сказала, що вона давно не бачила такої чудесної дитини. Це тому, сказала вона, що Лора така урівноважена і з перших днів сама годує дитину. Слава богу, що з цим у неї все гаразд.
— Я уявляю, як тобі страшно було, Саллі, що життя твоєї дитини залежить від якоїсь кози, — додала Лора.
— Я була рада навіть козиному молоку, — сказала Саллі.
— Атож, — спохватилася Лора, збагнувши свою нетактовність. — Ти просто не повіриш, люба, як я хвилювалась за тебе! Це було так несправедливо, що я живу в комфорті, всі бігають коло мене, а ти тут мучишся сама мов палець у цій задусі та куряві. Я просила Олфа привезти тебе до мене, скільки б це не коштувало, — але він сказав, що ти не хочеш їхати.
— Дякую, Лоро, що ти про. мене тоді подумала, — зворушено сказала Саллі. — Але я не могла допустити, щоб ти й містер Брайрлі звалили на себе стільки турбот. У мене тут багато друзів, вони допомогли мені. Місіс Моллой була до мене добра, мов ангел, і вона така вміла, досвідчена.
Саллі призналася, що попервах Дік був миршавий і кволий, мов кошеня; а тепер зміцнів, бач, який опецьок. Одне слово, вона ним цілком задоволена.
Та все ж таки заздрість шпигнула Саллі в серце, коли Лора розстебнула ліф і дала дочці грудь, тільки-но та почала рюмсати. На Лору приємно було дивитись, коли вона годувала дитину, її м’яка біла грудь була налита молоком. Еме уткнулася в неї всім личком і, насмоктавшись, мирно заснула.
Вони заговорили про Морріса. Саллі призналася, що дуже непокоїться за чоловіка.
— Він би мав уже повернутись або принаймні надіслати про себе звістку, якби все було гаразд, — сказала вона.
— Олф каже, що там зараз Дінні, він обов’язково порозпитує про містера Гауга, — заспокоювала її Лора. — Олф гадає, що Морріс та Кон могли повернути на Мерчісон, коли побачили, що по дорозі на Дарлот так погано з водою. Адже Кон Магаффі прийшов з Мерчісона, коли Кулгарді щойно відкрили, і його, на Олфову думку, потягло зараз назад. Знаєш, Саллі, а чому б тобі не перебратися до нас? Поживеш, доки повернеться
Так, Лора завжди була гостинна й великодушна. Але місіс Гауг — «нестерпна гордячка», як казав на неї Дінні Квін, — не вміла приймати від людей послуг. Вона воліла нести свої тяготи сама і знати, що ні від кого не залежить. Вона була дуже вдячна Лорі за запрошення, але навіть думки не допускала, щоб утіснитися з дитиною в маленький будиночок, який Олф будував для своєї сім’ї. Ні, ні, про це не може бути й мови, їм самим там не дуже просторо.
По неділях Саллі приходила іноді випити з Лорою склянку чаю, але завжди при цьому почувала себе якось сковано. Все в цьому домі було таке новісіньке та чисте, що Саллі весь час боялась посадити пляму на скатерть або забруднити ситцеву оббивку крісла, в яке її садовили. Лора дбала, щоб у її господі був ідеальний порядок.
Олф умовив місіс Моллой присилати до них старшу дочку, Щоб Лора не займалася пранням білизни та прибиранням У кімнатах. Чого-чого тільки не робив Олф Брайрлі, щоб життя в його дружини й дочки було легке та приємне. Він змайстрував Лорі буфет і туалетний столик, обсадив веранду швидкоростучими виткими рослинами, скопав за будинком тверду, мов камінь, землю й почав насаджувати сад. Кожного ранку, перш ніж іти на роботу, години зо дві порпався у своєму саду.
Ніколи ще їй не доводилось бачити, щоб чоловік з дружиною були такі щасливі, так захоплені одне одним, як Олф та Лора в ті дні, думала Саллі. Лора сміялася і співала, пораючись у хаті, а Олф був такий задоволений усім — і дружиною, і дочкою, і своїм будинком, — що не міг говорити ні про що інше, навіть про золото, хоча й пропадав більшу частину дня, а часто й ночі, на руднику і дуже пишався тим, що почав там нову проходку і збільшив видобуток золота.
РОЗДІЛ XLII
Коли Саллі побачила двох чоловіків, що, спотикаючись, брели дорогою від селища до її намету, вона спершу подумала, що вони п’яні. Один з них ступав більш-менш твердо й підтримував свого товариша. У надвечірніх сутінках їх погано було видно, і вона лише мигцем глянула на них, сподіваючись, що вони не забредуть до неї на обід. Всі старателі давно вже пообідали й порозходились, Саллі прибирала зі столу під повіткою, Калгурла мила посуд.
А якщо їм таки забажається їсти, майнуло в голові Саллі, доведеться відкрити бляшанку м’ясних консервів, закип’ятити чай.
Один з чоловіків повалився на землю, не дійшовши до намету, другий попрямував до Саллі. І тут вона побачила, що це Дінні Квін.
— Дінні! — скрикнула Саллі й тієї ж миті подумала про Морріса. Дінні ж, певне, щойно з Дарлота, він, мабуть, знає…
— У мене для вас погана новина, мем, — сказав Дінні.
— Морріс! — ледве чутно вирвалося з Саллиних грудей. — Він…
— Ні, ні, Морріс живий, — сказав заспокійливо Дінні. — Хоч трохи не загинув по дорозі з Блек-Рейнджа. Коли я почув, що там таке робиться, я набрав води та харчів і подався на виручку. Морріса притяг. А Кон зник безслідно, кажуть, він зовсім схибнувся… Як вижив Морріс — просто не знаю. Ще б трохи — і йому б капець. Ми знайшли його біля пересохлого мочара, де він намагався докопатися до води, хоч там її і близько не було… Але він здоровий… буде здоровий… Зараз він трохи не при собі. Зовсім нічого не пам’ятає. Та це минеться… Ви тільки полегеньку з ним, нехай він сам приходить до тями.