Буремні дев'яності
Шрифт:
Вона з головою поринула в цю боротьбу тому, казала собі Саллі, що сама відчувала те саме, що відчували вони, що відчував Дінні. Їхні інтереси були її інтересами, як і кожного, хто заробляв хліб своїми руками.
До того ж Саллі тепер легше було відігнати від себе будь-яку думку про Фріско. Всі знали, що він виступає проти старателів вкупі з промисловцями та фінансистами. Цього Саллі не могла йому пробачити. Вона ненавиділа Фріско й ненавиділа себе за те, що дозволяла йому цілувати себе, що відповідала на його поцілунки, її палив сором, ніби вона спілкувалася з ворогом, і скільки б вона не робила для старателів, їй все здавалося
Педді приплентався до неї на веранду після однієї з демонстрацій і сказав, що,в нього болить живіт. Чи не знайдеться в місіс Гауг чогось від болю? Саллі дала йому облатку. Педді приліг на розкладушку й заснув. Саллі було шкода будити хлопця. Вона вкрила його пледом і пішла до себе, але цілу ніч їй вчувалося крізь сон, як Педді ворочається і стогне. Вранці вона знайшла його на койці в своєму бараці.
Саллі одразу побачила, що йому дуже погано, хоч сам Педді запевняв, що в нього просто дизентерія: з ним уже не раз таке було, і він знає, що це скоро пройде.
— А все-таки, Педді, краще б тобі лягти в лікарню, — сказала Саллі.
— Ради всього святого, мем, тільки не відсилайте мене до лікарні, — заблагав Педді. — Там я напевне помру. Дозвольте мені відлежатися тут, у вас; от побачите, за день-два я знову буду здоровий.
Однак ні за день, ні за два Педді не покращало, і Саллі дуже занепокоїлась. Вона підозрювала, що в Педді черевний тиф. Але лікарня була переповнена, і Саллі не наважувалась спровадити туди Педді — боялась, що він там не виживе.
Як майже всі старателі, Педді почував забобонний страх перед лікарнею. Надто багато людей помирало в лікарні від тифу, і хворі здебільшого воліли залишатися вдома, звіряючись на який там не є, а догляд своїх товаришів. Але Педді, очевидно, не мав такого товариша, якому б він міг довірити своє життя. Саллі розуміла, що хлопець прийшов до неї тільки тому, що вбачав у ній єдину людину, від якої він міг чекати добра. Цей довготелесий, незграбний парубчак, що корчився на койці від болю та страху, здавався Саллі таким нещасним, що їй забракло духу прогнати його.
«А що, як котрийсь з моїх хлоп’ят отак же потрапить колись у біду й ніхто не захоче допомогти йому?» — думала Саллі.
— Не одвозьте мене в лікарню, мем! Богом прошу, не одвозьте мене в лікарню! — канючив Педді.
— Гаразд, Педді, не одвозитиму, — пообіцяла Саллі.
Морріс страшенно розлютувався, коли Саллі сказала йому, що вирішила сама доглядати Педді і що Марі вже забрала до себе Діка та Тома. Саллі вважала, що Ларрі можна залишити вдома: до грудних дітей зараза майже ніколи не пристає, заспокоювала вона Морріса. Вона зуміє виходити Педді, казала Саллі, і вживе всіх запобіжних заходів, щоб ніхто в домі не заразився. Адже він, зрештою, лежить у бараці, а двох старателів, які там живуть, можна поки що переселити на веранду.
Весь час, поки хворів Педді, був для Саллі безперервним кошмаром, так вона змучилась і нахвилювалась. Але Педді все-таки вижив і за місяць зміцнів настільки, що вже зміг повернутися в свою халупу на руднику Золоте Перо. Хлопець був ще дуже блідий і кволий, проте страшенно задоволений з того, що вцілів. Він без кінця дякував Саллі за все, що вона для нього зробила, хоч, певне, не відчував ніяких докорів сумління, що завдав їй такого клопоту.
На думку Дінні та інших старателів,
— Бідолаха був зовсім як хворе щеня, — казала вона. — Він сам не знав, що з ним коїться.
Однак, прощаючись з Саллі, Педді сказав їй таке, що страшенно і приголомшило, й обурило її.
— Ну що ж, мем, за позику — віддяка, я так гадаю, — кинув він зі своїм простодушно-нахабним виглядом. — Адже і я зробив вам неабияку послугу тим, що тримав язика за зубами. Думаєте, я не знаю, хто був з Фріско на балконі тієї ночі під Новий рік, коли хлопці шукали його по всьому будинку?
РОЗДІЛ LV
Кожного ранку Олф виходив з свого біленького будиночка, що ховався у затінку перцевих дерев, і прямував на рудник. Надшахтні споруди й хисткі опори копрів темніли на крутому схилові хребта, впинаючись у блакитне небо. Там, серед ветхих, перехняблених будівель, що ліпилися довкола головної шахти, стояв невеличкий сарайчик з гофрованого заліза, який Олф називав своєю конторою.
В цьому сарайчику Олф працював більшу частину дня. Сіра заяложена куртка та старий фетровий капелюх висіли на кілочку біля дверей і завжди були напохваті: він одягав їх, спускаючись у шахту. Ніколи не можна було знати наперед, коли треба буде полізти під землю, щоб перевірити, як іде проходка нового штреку, чи в якійсь іншій нагальній справі.
В залізному сарайчику було гаряче, немов у печі, за розчиненими навстіж дверима сліпила очі залита сонцем гола руда земля. Але Олф з головою поринав у підрахунки, звіти, листування, рішуче викреслюючи з своєї свідомості все, що не стосувалося безпосередньо рудника та видобутку золота. Коли робочий день закінчиться, він прийде додому, де на нього чекають Лора та Еме, — і в цьому його щастя! Більше йому нічого не треба, запевняв себе Олф.
В питанні про права старателів на розсипне золото він уже сказав своє слово і назад рачкувати не буде; про це він офіційно повідомив секретаря Спілки захисту старательських прав. Якщо хтось із старателів закілкує ділянку на мідасівському наділі, він змушений буде виконати вказівку компанії і зажадає від приїскового інспектора, щоб той вжив проти порушника відповідних заходів. Після сварки з Дінні Олфу нікому було пояснювати, чому він став на цей шлях.
Він уже не зустрічався з старателями, своїми давніми товашами; бачився з ними лише випадково, коли ходив у справах до міста або забігав до трактиру випити кухоль пива.
Здибавшись якось на вулиці з Дінні, Олф запросив його на чарчину, але Дінні відмовився пити з ним. Тепер Олф водився з промисловцями та управляючими: пив з Зебом Лейном, Галлаганом з Лейк-В’ю, Карлейлом з Айвенго та Доррі Дулеттом. Жоден з його колишніх друзів не хотів з ним знатися.
От Фріско — той якось примудрявся підтримувати добрі стосунки з старателями, хоч всім було відомо, що він тягне руку золотопромисловців. А втім, після перших арештів, коли пристрасті почали розпалюватись, Фріско гайнув на узбережжя і ціле літо купався в морі та плавав на яхті. Коли ж верховний суд став на бік старателів і заарештованих випустили з в’язниці, Фріско повернувся. Він разом із старателями святкував їхню перемогу і щедро сипав грішми, хоч усі розуміли, що боротьба не кінчилась, а тільки настало щось на зразок збройного перемир’я.