Буба
Шрифт:
— Взагалі-то, — пояснювала Олька Бубі, поїдаючн її шматок пирога, — я поки що тільки розставляю реквізит на плані.
Пан Коцютек, відтоді, як звірився Бубі, теж ставився до неї з певною повагою, яку вона називала респектом. Бо пан Коцютек асоціювався в дівчини з епохою, коли це слово багато про що говорило. Зустрічаючи Бубу, старомодний сусіда мав звичку говорити: «Пудово виглядаес, Бубо, пудово! Так тлимати! Так тлимати!». Бубу почала переслідувати думка про те, що, може, вона стає схожою на пані Астріду. А вдома всі, за винятком хіба що діда, були зайняті
Мати завзято друкувала на комп’ютері й майже не виходила зі своєї кімнати. Вона схудла й рідко посміхалася. Зате роман, над яким просиджувала ночами, ріс у блискавичному темпі.
— Боже мій, — зітхав дід Генрик, — краще б Марися вже закінчила, бо нам же доведеться це читати! Письменники такі егоїсти, — нарікав він за склянкою портеру, — пишуть про все, що спаде їм на думку, і не рахуються з терплячістю майбутніх читачів.
— А ти помітив, дідусю, що мама вперше не розповідає про свою книжку? — Буба відірвалася від читання «Бриджа». — Трохи дивно, — замислено додала вона.
— Нарешті порозумнішала! — пирхнув старенький. — Твоя мати не така вже й дурна, і знає, що родина може витримати чимало, але не все.
— А мені чомусь страшенно цікаво, про що буде ця книжка, — не здавалася Буба.
— Дам тобі гарну пораду, — дідусь із насолодою сьорбнув пива, — не кажи про це матері, бо отримаєш триста сторінок любовних діалогів. Хіба що замість вродливого брюнета в ролі коханця виступить який-небудь нікчемний сектант. Можу тобі розповісти, чим закінчиться весь її каторжний труд. Героїня, крім усього майна, втратить ще й цноту, а він…
— Навіщо ви годуєте Бубу такою жахливою літературою? — озвалася раптом мама, яка тихенько прямувала до виходу. — Я йду до бібліотеки, — заявила вона, ховаючи у величезній торбі зошита, ручки й окуляри.
— Навіщо, Марисю? — дідусь зніяковів, як завжди, коли його починали мучити докори сумління. — У нас удома стільки цікавих книжок, — посміхнувся він, підлещуючись до доньки.
— Мені потрібні матеріали. Я йду не по книжки, а по інформацію, — пояснила мати, взуваючи туфлі.
— Без макіяжу? — не витримала Буба. Це аж ніяк не було схоже на маму.
— Я йду працювати, а не на танці, — відповіла та.
І передпокій спорожнів.
— Привіт, — кинув батько, раптово з’являючись у тому самому місці, де щойно стояла його дружина. — Я щойно зустрів Марисю, — повідомив він.
— Її важко було не помітити, — дідусь полюбляв похвалитися своїм умінням робити логічні висновки. — Здається, ви щойно розминулися на сходах.
— А й справді, — батько вочевидь був чимось схвильований. — Вона, — продовжував за хвилину, — якось по-іншому виглядає останнім часом. Така серйозна, трохи гм… сувора… — тоді задумався й докинув: — Навіть не дає нам свого рукопису почитати. Це щось зовсім нове.
Буба переможно глянула на діда, а батько машинально вилив портер у дідусеву склянку й вихилив пиво одним духом.
Маньчаки засиділися довше, ніж збиралися. І виглядали зовсім нещасними. Пан Вальдек нервово складав карти, не звертаючи
— Не розумію, — перебирав карти Маньчак, — не розумію, — повторював він безрадно, як дитина, а за мить глянув на дідуся очима, у яких мало не бриніли сльози.
— Але ж ми завжди у вас вигравали! — простогнав він.
— Це було колись, — нагадав старий. — Ви просто не працюєте над собою, — закінчив він голосом утомленого педагога.
Буба мовчала, і ця мовчанка видавалася їй трохи незручною. Не могла ж вона сказати, що всі козирі Маньчаків відби ваються в полірованій поверхні дідусевого столу. Що її порядність постійно випробовується муками й стражданнями, а дідова праця над собою полягає виключно в поліруванні столу до ідеального блиску. Перед кожною партією.
Маньчак копирсався з колодою. Недовірливо оглядав власні карти, немовби в них крилася якась незбагненна для нього таємниця.
— Посидьте ще, — запрошував дідусь тоном гостинного господаря. — Буба приготує нам чудове капучино й ми доїмо решту рогаликів, що їх спекла Бартошова.
Незважаючи на те, що обіцянки були спокусливими, Маньчакова заперечно трусонула вибіленим волоссям.
— Ні, ні й ще раз ні! — рішуче сказала вона. — Женемо!
— Женете? — пожвавився дідусь. — А вам відомо, що я вас завжди в цьому підозрював? Адже пан Вальдек закінчив технологічний технікум за спеціальністю «харчова промисловість», і як я досі…
— Ми мусимо гнати додому, — похмуро урвав його Маньчак.
— Взагалі-то кажуть «удома», — заперечив дідусь, хоча правду кажучи, про це взагалі не говорять, — він перейшов на шепіт. — Наприклад, наш сусід Коцютек, якби він чув, що ви женете…
— До побачення, — сухо вклонився пан Вальдек і швидко наздогнав дружину, яка вже кілька хвилин чекала його на сходах з міною боксера, що програв вирішальний бій.
— Що це таке? — уся родина нахилилася над згорточком, з якого видніла пара вух і блимали дві перелякані намистинки, котрі могли бути лише сповненими страху очима маленької, пухнастої істоти.
— Добавка, — пояснила Буба. — Це Добавка, — повторила вона. Чітко й трошки зверхньо, як буває, кажуть люди, що знають більше, ніж решта.
— Добавка, кажеш, — бурмотів дід, намагаючись запхати руку досередини згорточка. Його героїзм було винагороджено. Він витягнув долоню й радісно заявив: — Мене лизнуло щось м’якеньке й тепле, — захоплено вигукнув пан Генрик. — А покажи-но, Бубо, цю добавку.
Його прохання було негайно виконане, і перед очима родини з’явилася істота, яка була живим утіленням убогості й розпачу. Можна сказати, собачої бідності, бо згорточок виявився маленьким, занедбаним песиком, який викликав водночас захоплення, співчуття й переляк.