Буба
Шрифт:
— А що це ви тут від нас приховуєте, дорогенький пане Маньчак? Ого, яка чудова шинеля! — утішився він, угледівши блискучий велюр з химерним орнаментом. — Чудово пасуватиме до нового Марисиного інтер’єру. Браво, браво! — кепкував він з гостя. — Ви напрочуд мужня людина!
— Дайте нам спокій, — Маньчакову страшенно засмутило те, що вся увага пана Генрика зосередилася на її чоловікові, тоді як вона знімала з голови… величезного кавуна.
— А це що таке? — здивувався старенький удруге. — Кавун посеред зими? Гарний, нівроку, — він аж прицмокнув від задоволення.
— За цей берет,
— Щиро кажучи, я волів би відпочинок. Навіть разом з вами, — зауважив дідусь. Тоді занепокоєно роззирнувся довкола й прошепотів:
— Наша Марися… збожеволіла.
— З вами будь-хто здуріє, — Маньчак спокійно витягнув колоду карт, залишаючись абсолютно байдужим до сенсаційного повідомлення.
— У якому розумінні збожеволіла? — запитала Маньчакова, смикаючи шарфик горохового кольору, що чудово пасував до кавуна.
— У прямому розумінні. Живе із жінкою…
— Буває, — сухо озвалася Маньчакова. — Жінок у певному віці починають цікавити інші цінності…
— Цілими днями молиться перед якимсь бовванчиком. І дивно поводиться: або сидить по-турецьки, або стоїть, розставивши ноги.
— Розставивши ноги? — здивувався Маньчак. — Це страшенно незручно. Може, у неї ревматизм? Моєму знайомому ніяк не вдається вклякнути, бо в нього болять коліна.
— Не стає навколішки відтоді, як перестав ходити на службу Божу, — утрутилася Маньчакова.
— Це якраз і був початок хвороби, — несміливо захищав товариша Маньчак. — Він тобі ніколи не подобався…
— Бо в мене теж інші цінності, — пояснила Маньчакова, сідаючи до столу.
— Буде краще, якщо ми гратимемо в мене, — вирішив дідусь. — Тут крутяться підозрілі особи, які хазяйнують у нашому домі.
— У вашій кімнаті нам не щастить. Завжди програємо.
— То й цього разу програєте, бо сили не маєте! — прорік дідусь. — Це мій девіз на сьогодні! — радісно похвалився він, широко відчиняючи двері до своєї кімнати.
ЗОЛОТА СЕРЕДИНА ПАНА МАНЬЧАКА
— У мене є «інь», і я не збираюся з вами сперечатися! — агресивно вигукувала мама, яку обступили рідні.
— А раніше, Марисю, у тебе була цілком непогана родина, — сумовито нагадав тато, намагаючись зазирнути їй в очі.
Часу залишалося небагато, бо щомиті могла повернутися пані Астріда, яка туманила голову вже третій прихильниці світла природи.
— Ви що, не розумієте, що все змінилося? — мати глянула на зосереджені на ній обличчя. — Відтоді, як я збагнула існування тай-ші, моє життя отримало нове значення.
— А що отримали від тебе чоловік, донька й старий батько, це тобі байдуже? — гримів дідусь, у якого уривався терпець, щойно він чув сповільнену доньчину мову й бачив її блукаючий погляд. — Ти нас усіх ошукала! І ксьондза Корека теж! Коли він довідається про всі ці твої «тай-срай», будь певна, що в наступному житті ти прокинешся поряд із цією чужою жінкою, яка вже кілька тижнів поглинає наші сніданки!
— Марисю, повернися до нас! — благально прошепотів тато, і в його серйозних очах Буба помітила справжні чоловічі сльози.
Побачивши
— Я не знаю… — скаржилася вона схвильованим голосом, — мені потрібна була гар… гармонія і рів… рівновага, і ще зро… зрозуміти себе, але я ні… нічого не зрозуміла…
Буба ніжно притулилася до маминого обличчя, змученого новими звичками й драконівською дієтою. Обійняла її, як завжди, коли ділилася з нею своїми проблемами, і тихенько прошепотіла:
— Ми на тебе чекаємо, мамо. Прошу, повернися.
Почувши дзвоник, усі затамували подих. Крім матері.
Вона на мить відсторонилася від Буби й проказала своїм колишнім спокійним, урівноваженим тоном.
— Не відчиняйте. Вона все цінне від мене вже винесла. Там залишилися хіба що мої книжки, — і знову вибухнула плачем, який пролунав, як найпрекрасніший струнний квартет. Ні! Як «Героїчна симфонія» Бетховена у виконанні найславетнішого оркестру.
Пізно ввечері мамина кімната знову перетворилася на її кабінет, а родинне життя — на ідилію. Бо саме так Буба уявляла собі ідилічне життя. Мати завзято друкувала на комп’ютері, ніби брала участь у змаганнях зі швидкісного набирання тексту, батько переглядав альбом з фотографіями часів їхнього медового місяця, а дідусь із насолодою допивав рештки віскі, які знайшов у батьковому барі. Буба не робила нічого важливого, проте так лише здавалося. Бо дівчина насолоджувалася картиною. Сиділа й намагалася запам’ятати ці чудові миті, які поселилися в очах найрідніших для неї людей. Усе це стало її щастям. Проте це важко було кому-небудь пояснити. Хоча, подумала Буба, Мілош відразу б її зрозумів! Мріяти про нього теж було приємно, зокрема через те, що ніхто їй у цьому не заважав. Батько з дідусем балакали пошепки.
— Ну поясніть мені раціонально, чому це сталося? — не здавався батько. — Навіщо вона нам таке встругнула?
— Гадаю, це криза звичних цінностей, — дідусь процитував Маньчакову й постукав пальцем по спорожнілій пляшці, показуючи цим, що продовжить, якщо йому доллють. — Бачиш, сину, — вів він далі, — вона спершу розчарувалася в тобі, а потім перенесла це на весь світ.
— У мені? А що я такого їй зробив? Ця офіціантка на морі — звичайна приємна дівчина…
— І цього виявилося досить! У Марії вразлива мистецька душа. Це в неї від мене, — хвальковито підкреслив дідусь. — Проте вона швидко втрачає віру в себе…
— А це вже не від вас, — в’їдливо докинув батько.
— Ну, що ж… За Маріїні недоліки я не відповідаю. Я лише намагаюсь пояснити тобі її бехавіор.
— Бе… що? — батько неспокійно ворухнувся в кріслі.
— Зовнішні ознаки існування, сину. Отже, Маріїн бехавіор — це складний синдром клімактеричного віку, от, що я думаю.
— Бехавіор? Здається, такого терміну немає, — утрутилася Буба.
— Не будь така розумна! — перебив її батько. — Як це немає, якщо я його, нарешті, зрозумів? — заперечив він. — Але чому цей клімактеричний процес не відбувається в неї нормально? — запитав він так, немовби мати була хворою, а дідусь лікарем. — Можна було б приймати якісь гормони чи ще щось…