Бронзовий чорт
Шрифт:
Кальтенбруннер з задоволенням спустився на землю. Побачив, як поспішають до нього люди в чорному, ступив крок їм назустріч і викинув уперед руку, відповідаючи на вітання. Гарний настрій знову повернувся до нього, обергрупенфюрер навіть усміхнувся і рушив уздовж бетонованої смуги, з насолодою відчуваючи, як пружнішають м'язи.
Пахло живицею, Кальтенбруннеру подобався цей запах, він жадібно втягнув ніздрями повітря і озирнувся.
Начальник охорони ставки, правильно зрозумівши обергрупенфюрера, пришвидшив крок і порівнявся з ним.
– Як? – коротко
– Все гаразд, обергрупенфюрере, настрій значно поліпшився, й фюрер навіть повернувся до своїх картин.
Кальтенбруннер ледь утримався, щоб не знизати плечима. В принципі він не схвалював це фюрерове захоплення. Малювати не личило фюрерові. Нехай би вже просто збирав картини, як Герінг, це можна було зрозуміти, гарні картини коштували-бо скажені гроші, Кальтенбруннер сам обисто дав вказівку вивозити до рейху особливо цінні предмети мистецтва.
Але сидіти самому з пензлем…
Кальтенбруннер рідко коли, навіть у думках, не погоджувався з фюрером – певно, геніальнішої людини не було на світі. Зрештою, генієві можна простити все. То більше, – ця думка рантом вразила обергрупенфюрера, – що в мистецтві все залежить від імені художника. Кажуть, Герінг придбав картину якогось Вермера, про цього голландського художника Кальтенбруннер і не чув, а Геріиг домовився з урядом Нідерландів, і той придбав йому картину, заплативши за неї чотири мільйони франків.
А хто такий Вермер і хто такий Гітлер?
Мине час, і фюреровим картипам не буде ціни, принаймні він уже зараз із задоволенням повісив би одну з них у своїй берлінській квартирі.
Машина чекала обергрупенфюрера під густими соснами, і начальник охорони послужливо відчинив дверцята перед ним. На передньому сидінні вмостився ад'ютант, автомобіль зрушив м'яко, хоч міг за кілька секунд набрати сто кілометрів – восьмициліндровий потужний «хорх» спроможний обігнати будь-яку машину, але тут нема де розігнатися – он уже попереду перший шлагбаум і чорні фігури з автоматами заступають дорогу.
Певно, унтерштурмфюрерові, який підійшов до їхньої машини, було відомо, хто саме їде в ній, крім того, не міг не впізнати начальника Головного управління імперської безпеки, але ретельно, як і належало за інструкцією, перевірив документи – лише тоді виструнчився і наказав підняти шлагбаум.
Молодець унтерштурмфюрер, саме на таких тримається міцність рейху – чим ретельніше кожен виконуватиме свої обов'язки, тим могутнішою стає держава.
Біля другого шлагбаума автомобіль з'їхав на узбіччя: далі треба було йти пішки. І тут в них перевірили документи – ще доскіпливіше, і гауптштурмфюрер СС запропонував Кальтенбруннерові здати особисту зброю.
Начальник РСХА спокійно витягнув з кобури нікельований офіцерський вальтер. Обергрупенфюрер сам встановив такий порядок, підписав наказ, в якому ні для кого не робилося винятку, і він сам безжалісно відправив би цього підтягнутого гауптштурмфюрера на фронт, якби той порушив інструкцію. –
– Де? – не повертаючи голови, запитав Кальтенбруннер.
– У алеї, перший поворот ліворуч.
Кальтенбруннер рушив, з приємністю відчуваючи, як вгрузає гравій доріжки під каблуками його лискучих чобіт. Відійшовши трохи, пильно оглянув мундир, знайшов пір'їнку й гидливо скинув її: фюрер мусить бачити своїх офіцерів бездоганними, зовні підтягнутими й внутрішньо зібраними – жодного нехлюйства й розслабленості, сам фюрер може припуститися якихось відступів від цього правила, однак на те він і фюрер, перша людина рейху, щоб мати дивацтва чи забаганки, і розумна людина сама мусить знати, в чому має право наслідувати фюрера.
Гітлер сидів на бічній доріжці, точніше, трохи обіч неї: на траві стояли мольберт і два стільці, на одному з них фюрер розклав фарби, на другому примостився сам – заглибився в роботу й відразу не почув притишених кроків Кальтенбруннера.
А начальник Головного управління імперської безпеки справді притишив крок і йшов трохи не навшпиньки – зрештою, таке доводилося бачити дуже рідко: фюрер у творчому екстазі й не чує шереху жорстви під каблуками.
Коли до мольберта лишилося кілька кроків, Гітлер стрепенувся і різко повернув голову.
Кальтенбруннер устиг побачити на фюреровому обличчі ляк, а може, це тільки видалося йому, бо Гітлер посміхнувся і зробив знак наблизитися.
Кальтенбруннер виструнчився й підвів руку, але Гітлер хитнув головою і знову втупився в свою картину. Обер-групенфюрер мимовільно зиркнув на неї також; кущі на передньому плані ядучо- зелені, зовсім не такі, що ростуть насправді, а на тлі жовтуватого неба синя сосна й фіолетові хмари над нею.
Певно, красиво, і треба буде якось натякнути фюрерові, щоб подарував одну із своїх акварелей.
– Радий бачити вас, Ернесте, – сказав Гітлер, відірвавшись від картини. Глибоко зітхнув, відклав пензель і підвівся. – Подобається? – запитав.
– Дуже! – вихопилося в Кальтенбруннера щиро, і Гітлер засміявся голосно й весело, якось по-хлопчачому потягнувся і заперечив, правда, не дуже впевнено:
– А мені не дуже.
– Ну що ви, мій фюрере, я б із задоволенням повісив вашу картину в своїй вітальні. – От і видалася нагода й потішити самолюбство фюрера, й недвозначно попросити в нього картину.
– Вона ще не закінчена.
– Але ж колись буде…
– Сподіваюсь. Я надішлю її вам, Ернесте, якщо справді колись закінчу.
– Кращого подарунку в мене ніколи не буде.
– Я вірю вам, Ернесте. – Нараз Гітлер хитро посміхнувся, перевів погляд на акварель, довго вдивлявся у неї, (нарешті знову зиркнув на обергрупенфюрера й додав:
– Я вірю вам тому, що ви абсолютно не розумієтесь на живопису.
Кальтенбруннер зробив заперечувальщш жест: своїм самоприниженням фюрер ставив його в незручне становище, зрештою, це не було схоже на Гітлера: отже, після цього злощасного вибуху він ще не знайшов душевного спокою.