Брати вогню

Березень сорок четвертого кривавів запеклими боями. Понівечене Покуття з катованим і десяткованим німцями людом розпласталося між Дністром і Прутом, густо пошрамоване шанцями й наїжачене вогнедишним залізом. Смертельно поранений фашистський звір, якого Червона армія тисла до Карпатських гір, лютував. А на теренах, що їх загарбали нові завойовники, нишпорили шакалячі зграї енкаведистів. Червоний терор знов заполонив збідований край.

Зорганізоване й законспіроване підпілля ОУН чекало команди вищого проводу, щоб поповнити лави Української Повстанської Армії вишколеними попереднього року молодими стрілецькими силами. Загартовані в боях з німцями старшини й підстаршини готові були прийняти свіже поповнення.

Щоб уникнути непотрібного пролиття крові, Головне Командування УПА звернулося до вояків червоного війська: «Брати червоноармійці!.. У гітлерівців і сталінців однакова ціль. Вони хочуть вигубити українських робітників і селян, а недобитків перетворити у своїх рабів. Брати! Не слухайте народного ката Сталіна! Не слухайте його лакеїв комісарів і партійних щурів. Український народ бореться за свою незалежність з німецькими імперіалістами і буде боротися з більшовицькими окупантами! Бо всі вони приносять українцям смерть, голод, Сибір, тюрми і страшний грабіж…».

У результаті плідної пропаґандистської роботи ОУН та УПА червоноармійці масово відмовлялися воювати проти Української Повстанської Армії, що зростала кількісно та збройно. Нерідко солдати переходили на бік повстанців цілими відділами.

Восьмого травня 1944 року чималий гурт юнаків, які пройшли військовий вишкіл у Вербівцях, вирушив на Буковину. Розбившись на дрібні групки, прошкували полями з великим інтервалом одна від одної. Рухалися швидко й безшумно, бо навколо никали енкаведистські загони. Беззбройні юнаки покладали надію тільки на власні прудкі ноги та щасливу долю в разі зустрічі з озброєним ворогом. У Топорівцях групи поповнювалися молодими хлопцями. Довга жива вервечка стрімко наближалася до Красноставців. Там провели решту ночі й наступний день. Відпочивали в стодолах, відведених станичним. У моїй групі з Вербівців ішли Михайло Бойко, Юрко Ярема, Михайло Голов’яцький, Іван Масевич, Михайло Семенчук, Іван Андрусяк і Михайло Масевич.

Як тільки посутеніло, покинули гостинне село. Невдовзі без пригод перебрели бурхливий Прут. На міст, який пильно охороняли чекісти, не потикалися. Провадили нас, здебільшого, старші хлопці, що мали трохи військового гарту і досвіду. Багато з них уже встигли понюхати пороху в сутичках із фашистами й мали зброю. Всі інші йшли голіруч. Із Вербівців найбуваліший був Микола Остафійчук. У його руках поблискував проти місяця карабін.

Усю ніч ішли прудким маршем. У лісі, що називався Триліски, досвітні роси остудили наші розпашілі від швидкої ходи тіла. Зупинилися на постій. Весняний ліс повнився мирними звуками. Лагідне сонце сушило пропітнілий одяг. Не хотілося вірити, що десь лютує воєнна хурделиця, люди вбивають людей. Потихенько придивлялися один до одного, знайомилися. Кожен називав, звичайно, тільки псевдо. Я нарік себе Тополею. Високий і гінкий, я й справді скидався на молоду тополю, що пнеться до сонця.

На поляні зібралося понад сто хлопців із сіл Городенківщини. Про своє завдання ми поки що знали не дуже багато. Наші провідники Маґістр, Гайворон, Махно повідали, що створюється Буковинська українська самооборонна армія (БУСА). Наша сотня поспішає їй на допомогу. Ще було відомо, що позаду йдуть інші групи наших ровесників. Пополудні стійкові затримали кількох людей, що вешталися лісом. То були жителі довколишніх сіл. Їх перепросили, протримали в лісі години зо дві, а перед відмаршем відпустили, попередивши, щоб не дуже про нас розбалакували. Далі наші відпочилі за день ноги відмірювали нічні кілометри перелісками та полями.

У Трилісках

нам на зміну заквартирувала інша сотня. У ній були мої односельці-вербівчани Микола Остафійчук, Дмитро Семенчук, Данило Семенич, Іван Голинський, Василь Осадчук, Юрко Голинський. Хлопцям судилася трагічна доля. Очевидно, хтось із тих, кого ми затримали вдень, усе-таки замельдував енкаведистам. Як кібець падає на виводок каченят, так налетіли чекісти на беззбройних юнаків. Кого не вбили відразу, схопили, щоб розстріляти згодом або відіслати до концтаборів. Івана Голинського й Михайла Мартинюка розстріляли в Станіславі. Іван Остафійчук, Василь Осадчук, Микола Остафійчук пропали безвісти. Юрка Ярему і Юрка Голинського завезли до таємних таборів, звідки вони не повернулися. Рідні не дістали від хлопців жодної вістки. Із тих, хто потрапив того дня до енкаведистських рук, живих залишилося мало. Федора Петрущака з Вікна засудили до розстрілу, але невдовзі замінили присуд на двадцять п’ять років неволі. Нині Федір живе в Кіровоградській області.

Не повелося й підпільникам, які переправляли зброю. Возами під виглядом майна вони везли в скринях карабіни, автомати, скоростріли, набої. Операція ця була вкрай ризикована, тому вели її найдосвідченіші. Провідники Михайло Гайдичук, Проць Голинський і мій найстарший брат Іван з величезними труднощами довезли зброю з Вербівщв до Красноставців. Пробиратися далі стало неможливо. Енкаведисти виставили при кожній дорозі по кілька озброєних залог. Під час операції від рук більшовиків загинула в Топорівцях Ганна Пеца-Довбуш із Тишківців. Сміливцям вдалося втекти від ворожої погоні. Змінивши трохи зовнішність, вони змішалися з гуртом призовників. Усі три змушені були піти до Червоної армії. Добре відомі енкаведистам члени районного проводу Гайдичук і Голинський потрапили на фронт під чужими прізвищами. На брата Івана перед жнивами сорок четвертого прийшла похоронка. Загинув у Латвії на мінному полі, куди загнали неозброєних і навіть необмундированих новобранців-галичан. Не знав, що надтаємний наказ СП № 0047 головнокомандувача Йосипа Сталіна від 12 січня 1944 року велить гнати на першу лінію фронту під німецькі кулі та снаряди беззбройних і невишколених солдатів із Західної України. За нецілий 1944 рік у Червоній армії загинуло 44 730 галичан, 15 870 окалічіли. Від середини вересня 1939 до травня 1941-го московські окупанти репресували в Західній Україні понад мільйон людей.

Ми нічого не відали, звичайно, ні про зброю, ні про розгром у Трилісках. Швидко просувалися вглиб Буковини. Я змалечку прудко бігав, проте добряче захекався, доки наш відділ досяг негустого букового лісу. Слабші ледве перебирали ногами. Ми додибали до перших дерев і снопами попадали в м’яку траву. Однак провідники без зайвої метушні хутко підняли всіх на ноги й веліли шикуватися на невеличкій галявині. Проінструктували молодих стрільців на випадок несподіваного нападу більшовиків. Поради бувалих командирів дуже швидко пригодилися.

Хлопці ще снували поляною в пошуках зручнішого місця для лежанки, як заалярмували стійкові. Польовою дорогою порошили до лісу вантажівки з енкаведистами. З машин зататакали скоростріли. Над головами засвистіли кулі. Я вперше почув кулеметний стріл, хоча за мною вже з цієї зброї стріляли. Але тоді скоростріл вивергав тільки полум’я, звуки смерті губилися в гуркоті літака. Було то місяць тому. Разом із братом Іваном поралися ми на подвір’ї, як над нашими головами зачмихав залізний птах. Кукурудзяник з розгону пробіг трохи ланом, завмер на чиїйсь конюшині. Невдовзі він підстрибом помчав весняним ланом, відірвався від землі й пропав за Могилкою. Іван велів перевірити, чи не залишилося чогось там, де він сідав. Ми з Юрком Яремою гайнули на Горб. Біля неглибокої колії виблискувала кованими боками чималенька скриня. Не змовляючись, вхопилися за металеві ручки. Трофей поспіхом замаскували в густих чагарях і дали ногам знати. Над головами вже кружляв літак, що повернувся й зауважив пропажу. Згори льотчикам було добре видно нас у безлистих заростях верб. Довгі кулеметні черги, мов гострим серпом, підтинали корчі біля самісіньких наших ніг. Смертельний страх зірвав обох із місця. Наляканими лошаками мчали ми, не вибираючи дороги. Вистачило обом глузду шусьнути під покриття дерев і бігти вздовж потоку. На полі ми стали б чудовою мішенню для скоростріла. Дохекали аж до читальні в центрі села, хоча літак уже розвернувся. Наступного дня скриньку закопали. Забігаючи наперед, скажу, що вийняли її з землі аж восени, перед походом у Карпати. Вона була напакована новісінькими набоями для ґвинтівок.