Бояриня

Украинка Леся

М а т и (пройшовши вперед до повітки,

показує дівчатам на ослін)

Отут бояриню посадовіть

та й можете вертати до роботи.

Дівчата садовлять Оксану і вертаються в терем.

М а т и

Що, донечко, тут, правда ж, придобніше?

Вільніше дихати?

О к с а н а

Вільніше?..

(Схиляється на подушки).

М

а т и

Ляж,

ляж, рибонько. Заснути, може, хочеш?

О к с а н а

Так, я б заснула... тільки я боюся...

М а т и

От, хай бог милує! Чого боїшся?

О к с а н а

Та все якесь таке страхіття сниться.

М а т и

Ти помолись до Йосипа святого,

то він всі сни перенесе на добре.

О к с а н а

От відколи я тут, то й сни змінились...

Бувало, там, у батенька, все сниться,

що я літаю. Так, бувало, любо...

А тут не снилось і разу.

М а т и

Бач, любко,

як сниться, що літаєш, то ростеш,

отим воно так замолоду й сниться.

Тепер же ти вже не ростеш...

О к с а н а

Та... певне...

М а т и (поправлятчи їй подушки)

Ляж вигідненько та засни гарненько.

(Сідає коло неї в ногах).

А я посиджу тута, помолюся,

щоб бог тобі послав у сні здоров'я.

(Виймає бурштинові чітки і перебирає їх,

стиха ворушачи устами).

О к с а н а засипляє.

С т е п а н виходить з долішнього рундука. Мати киває йому, щоб помалу йшов, не гукав, потім устає обережно і йде до нього на другий кінець садка, далі від повітки.

М а т и (нишком)

Ну, що ж казав той німець? Є надія?

С т е п а н

Що ж, каже: "В бога все можливо".

М а т и

Певне!

Та все ж би й людської снаги докласти,

либонь, не гріх.

С т е п а н

Він докладає, мамо.

Він є людина великоучена...

Та що ж, коли така тяжка хвороба?

М а т и

І звідки причепилася напасть?..

Либонь, се хтось наврочив на весіллі

Ганнусинім, бо відтоді й заслабла.

С т е п а н

Здається, ще давніше почалося...

М а т и

Хіба? Та ні, вона була здорова.

А от що на весіллі... Ну, та як же

той німець каже? З чого б то воно?

Чи з пристріту? Чи, може, з переляку?

От горе, тут нема таких бабів,

як там, у нас, — коли б так пошептали.

С т е п а н

Ні, матінко, не помогли б ті шепти.

Така

вже слабість.

М а т и

Що ж воно? Як зветься?

С т е п а н

Казав він: "Ваша пані занудилась

по ріднім краю — се є также слабість".

Сказав мені по-грецьки як і зветься.

М а т и

Та він то назове на всіх язиках,

а щоб то вигоїти...

С т е п а н

Він казав, —

коли її повезти на Вкраїну,

то, може б, ще й одужала.

М а т и

От, синку,

на сей раз німець, може, й правду каже.

Вона таки нудилася, небога.

Що ж, відомо, завезена далеко...

Не кожне привикає до чужини.

Котре привикне, а котре то й...

С т е п а н

Мамо,

я попрошу царя, щоб нас пустив

до тестя у гостину — чей же пустить?

М а т и

Та, може, й пустить — вже ж війни немає.

С т е п а н

Скажу йому, що маю ще й у Київ

повезти хвору жінку поклонитись

угодникам святим там у печерах,

для ізціленій — невже ж не пустить?

М а т и

Повинен би пустити. Се вже и гріх

людей на богомілля не пускати!

А се, Степанку, ти надумав добре —

поїхати на прощу, помічніше

воно буває над усякі ліки.

(Зітхнувши, поглянула па небо).

Ба сонечко схиляється на вечір.

Ти б тута розбудив Оксану, синку,

Навзаході недобре спати хворим.

А я піду зварю майове зілля,

щоб на ніч їй було готове пити.

С т е п а н

Спасибі, що клопочетеся нею.

М а т и

Що ж, синку, завезли чужу дитину,

то треба ж якось їй давати раду.

(Іде в терем).

Степан підходить до Оксани і стиха цілує її. Вона прокидається.

О к с а н а

Се ти, Степане? Бач, мені приснилось,

що місяць ясно-ясно засвітив

у батьковім садочку...

С т е п а н (удавано веселим голосом)

Місяць, люба?

Се дивно, бо якраз на тебе сонце!

О к с а н а

Що ж, може, там ясніше світить місяць,

ніж тута сонце...

С т е п а н

Не журись, Оксано,

ось хутко знов побачим, як там світить

і сонечко, і місяць на Вкраїні.

О к с а н а

Се ж як? Хіба умру? Тоді запевне

душа полине...

С т е п а н

Бог з тобою, люба!

Чи я ж би про таке тобі казав?

Надумав я поїхати з тобою

в гостину до твоїх.

О к с а н а (іронічно)