Благослови, душе моя, Господа!..
Шрифт:
Знали окремі люди, наближені до Галана, що напередодні вбивства йому наказали здати в НКВД револьвер і кудись поділася його улюблена вівчарка… А почерк, почерк убивства: чи не так само був убитий Троцький – сокирою по голові? А недавно в пресі з’явилося свідчення про те, що убивця Галана Стахур, коли його вели на страту, закричав: «Я не вбивав, не вбивав Галана!» А ще є версії, що Стахура зовсім і не розстрілювали…
Історія колись скаже своє слово, та я, залишаючи для себе право на помилку, переконаний, що вбивство Галана було продуманою акцією Сталіна – Берії, в результаті якої НКВД і партія, позбувшись невигідної для них політичної фігури, отримали можливість розпочати в Галичині нову хвилю репресій. Це був маленький
Після похорону Галана в університеті запало тривожне й гнітюче затишшя: голосні суперечки у нашій групі припинилися, зате студенти чітко розділилися на два табори, більший з яких помимо своєї волі очолив я за підтримки двох студентів-фронтовиків – Івана Денисюка та Сергія Пущика, а менший – «Панчишин» за підтримки Миколи Грицюти та Володимира Здоровеги.
Тоді-то я й почув ті погрозливі слова від «Панчишина».
Я чекав грому. Та не було поки що чутно навіть передгрозового рокоту, і я, як ніколи дотоді, гарячково працював у бібліотеках, намагаючись у такий спосіб втекти від дійсності.
Мені це не вдалося: 13 грудня 1949 року вдарив грім у саму мою маківку.
Тож треба: того ж дня на перерві знайшла мене лаборантка з іноземної кафедри й повідомила, що після третьої пари чекає на мене в такій-то аудиторії професор Михайло Рудницький.
Рудницький?! Сам Рудницький чекає на мене? Хто ж я такий, що на мене чекає сам професор Рудницький?
З останньої півпари я вийшов з аудиторії і побіг на четвертий поверх. Професор Рудницький тряс борідкою, придивляючись до мене то скептичним, то поважно-прискіпливим поглядом, попросив сісти і поклав переді мною стосик листків, на яких були списані чужою рукою мої поезії, які я вислав колись поштою академікові Возняку.
«Ви їх писали?» – спитав.
«Так», – відказав я, мов на допиті.
«І ви вважаєте, що це поезія?»
«Не знаю, але…»
«То я мушу вам сказати, що їх ніхто не надрукує. Чи, може, ви розраховували на інше? Ви читали Бодлера, Верлена або Валері? Не читали. А сонети Шекспіра? Та звідки, коли не знаєте англійської мови. Про переклади не згадуйте, Шекспіра ще ніхто добре не переклав».
Професор передихнув, я весь напружився, мов підсудний під час оголошення вироку, і мовчав.
«У ваших поезіях, – продовжував Рудницький, – багато почуття і деяка технічна вправність. А життя не знаєте. І тому вдаєтеся до міфології й містики».
«Але ж Леся Українка…»
«Ого, не зовсім скромна аналогія!.. А ви вважаєте, Лесю Українку всі розуміють? Ви перший не розумієте. Бо ж то треба знати те, що вона знала. Ви хоч трохи знайомі з мистецтвом? Не кажіть, бо – ні. Прийдіть колись оглянути мою колекцію, і я б’юся об заклад, що найцінніші картини ви оціните як найгірші. Ви зараз пошлетеся на Стефаника. А на Стефаникових творах більшість розуміється так, як ваша мама на шампанському… Але не занепадайте духом. Те саме, що зараз вам, я говорив не одному нині відомому поетові. Тепер вони гадають, що втерли мені носа, і до смерті самі собі не зізнаються, що на поезії розуміються приблизно так, як я на китайських стравах. Отже, кажу, що з вас може вийти поет. Вибирайте собі добрих учителів, багато читайте, а насамперед вивчайте мови. Ніхто нині не хоче вивчати мов! Колись один професор знав їх десять, а нині десять професорів – одну. Це ж національна трагедія… Ну, йдіть, можливо, з вас колись будуть люди».
(Через багато років після цієї розмови професор Рудницький аналізував – сам на сам зі мною – мою першу повість
А тоді я вибіг з аудиторії – п’яний. Зі мною розмовляв професор Рудницький, учений-поліглот Рудницький, і не розчавив, а підбадьорив!
З п’яної ейфорії вивів мене голос Денисюка – він шукав мене:
«Йди в залу Коперника… Там курсові збори, на тебе чекають».
Він був блідий мов крейда.
Весь у тривозі й поганих передчуттях я зайшов до зали Коперника: там сиділа вся кафедральна професура, весь комітет комсомолу і – наш курс. За кафедру вийшов «Панчишин» і без вступу посипав звинувачення на мою адресу.
Я не вірив своїм вухам… Іваничук «поширював релігійну пропаґанду», а на Великдень приходив на лекції у святковій одежі. Зривав політінформації. Аґітував проти вступу в комсомол. Індивідуаліст, позбавлений чуття колективізму – чи бачив хто, щоб він танцював з нашими дівчатами? (Я був тоді закоханий в Данусю Хому і танцював тільки з нею.) Потайки вивчає англійську мову – для чого? Розколов курс. І так далі…
Тупо дивився я в обличчя викладачів, сподіваючись побачити хоча б на одному тінь обурення, протесту, адже я був у них круглим відмінником. Нічого не побачив: обличчя були затягнуті масками страху, тільки академік Возняк, який мав тік, заперечливо похитував головою, і це мене трохи підбадьорювало.
«Панчишин» запропонував виключити мене з університету за антирадянську поведінку; мені тієї миті здалося, що я вже дуже старий і професор Рудницький розмовляв зі мною десятки років тому.
Я підвівся і все, в чому звинувачував мене «Панчишин», заперечив. Арґументи мої були до смішного ґрунтовні: я атеїст (мав, на жаль, тоді такі переконання) і маю тільки один костюм. Не пропустив жодної політінформації тільки тому, що цікавився політикою. Обіцяю танцювати з усіма дівчатами по черзі. Англійську мову вивчаю для того, щоб її знати. Курс розколов «Панчишин», який у кожному галичанинові вбачає ворога радянської влади…
Я побачив на обличчях присутніх глузливі посмішки, я вигравав бій, і якби під кінець свого виступу не кинув самим дияволом підказаної фрази: «Який гріх, який злочин ти покриваєш своєю мерзенною поведінкою, «Панчишин»?», може б, усе щасливо обійшлося, та після моєї репліки схопився з місця наш курсовий куратор викладач Федір Неборячок і, обізвавши мене скритим ворогом народу, поставив пропозицію «Панчишина» на голосування. Проте курс своєю більшістю проголосував проти мого виключення. Тоді Неборячок і «Панчишин» почали викликати на середину аудиторії кожного, хто голосував «проти», й запитували, чи хоче він учитися в університеті. Після такої обробки всі, крім трьох, проголосували «за». Залишилися зі мною Іван Денисюк, Сергій Пущик і Ганнуся Сива. Їх теж виключили. Тільки Івана Денисюка як інваліда війни потім поновили.
Всі розійшлися, а я сидів і не хотів нікуди йти: не мав бажання більше жити, всі мої мрії в один момент згасли. Не вийшов з аудиторії теж і академік Возняк. Він сидів за столом біля кафедри і далі заперечливо похитував головою, ніби осуджував ганебне судилище, якого ще не бачила досі альма-матер… Віднині вона бачитиме ще не таке: будуть тут виключати десятки студентів, будуть тут і арештовувати, буде тут потім каятися сам професор Рудницький, а доцент Василь Лесик, який напам’ять вивчив курс лекцій із «Вступу до літературознавства» і впродовж десятків років патетично виголошував їх, не міняючи й слова, скаже професорові крилату фразу, яку пам’ятають в університеті й донині: «Михайле Івановичу, якби в те, що ви написали, загорнути оселедця, то ним отруївся б навіть пес». Зазначмо, що Рудницький знав чотирнадцять мов і був найкращим знавцем західноєвропейської літератури…