Битва

Кобылянская Ольга Юлиановна

Тут і там до землі придавлена крушина, не позбав­лена своєї сили цілковито - вродила безліч червоних ягід, а ті сіяли здалека з матово-зеленого тла, немов яркі

калюжі крові...

Несміливо протікав між камінням у долині колиш­ній розпусний потік. Маси обтятого галуззя, кори й трісок приглушували його веселе дзюрчання на довгий неозначений час. Орли й яструби покинули свої гнізда й наверталися лиш рідко сюди. Ледве що пролетіли раз або два в рік весняною порою сею, своєю колись, гордою батьківщиною.

І зозуля перестала тут кувати.

Дожидаючи надармо луни свого поклику, котра гналася давніше в поважних мовчазних лісах, мов нав­перейми з покликом, мовчала вона тепер завзято й не­наче забувала тут свій звичай кувати...

Спустошені, запустілі, ограблені з всеї питомої кра­си й колишнього багатства,- гори остались немов на посміховище, і не могли спинити, щоб жарке сяйво сонця не

випалювало немилосердно сеї оставшоїся флори, котра вимагала для свого існування самої най­глибшої тіні. Полишені ледве понад землею виросші ялинки й сосонки, а не ушкоджені самим припадком, стояли смутні й опущені. Буря і сонячна спека пере­ходили на відміну понад їх молодесенькими корона­ми, що не були ще надовго так насталені, щоб зноси­ти всі зміни й удари врем'я.

Столітні оберігали їх досі своїми об'ємистими раме­нами від усього,- але відтепер? А коли б вони й опи­ралися всьому? Всьому жару сонця, що випивав так жадібно їх молоді соки, всім бурям, що бажали зломи­ти їх корони, всій студені й усім прочим знадвірним погрозам,- так що ж тоді? Чи не простягнулася б теж і за ними, коли б стояли якраз у самій найгордішій красі, розкошуючи в пишноті, узнаючи над со­бою лиш небеса,- тота сама убійча рука?! Вони рішилися вмерти...

1895