Битва

Кобылянская Ольга Юлиановна

Лісова земля оживилася світляками, що блистіли на її темно-зеленім тлі, немов краплі світла, а безліч сверщків перекликувалася, відповідала собі й не хо­тіла ніяк умовкати.

Панував настрій такий, як би всі виступили з себе, й беззглядно розбуялися їх чуття, котрі приглушував лише глибокий супокій ночі.

Сміх самого здорового життя, змішаний з тяжки­ми сльозами жалю, пробивався силоміць крізь усе, а якась туга лагідна, мов оксамитовий плащ, лежала на всім і викликувала щораз більше бажань і любов до життя.

Чудні були звуки лісу в тишині сеї ночі!

Ніжніші від музики; був то радше якийсь шепіт, що зіллявся з м'якою темнотою ночі, а серед того шепоту з листка на листок падали краплі дощу, що зросив усе ще за сонця.

Довгий, тяжкий час,- і столітні полягли. Прості, повбивані, лежали, умощені у власній зелені.

Пняки, що по них осталися, і валкувате, аж наверх землі вибуяле коріння сторчали з моху покалічені.

Ще лежали столітні на горах, однак - не пооди­ноко. Гори були обсіяні їх трупами направо й ліво. Лежали й скісно, поперек і рівно. Густо одні коло од­них, голова об голову, групами або одне верх другого, або - як котре впало.

Здалека робив їх вид враження скошеного лісу!

Гори, з котрих майже до наготи здерто їх стрій, що був зимою й літом віками незмінний у своїй свіжій красі, сторчали тепер, посоромлені, до небес, надармо силуючись останками колишньої одежі закрити нефоремні сустави.

Зраджені орли й осиротілі яструби пролітали сумо­вито сюди й назад; лише коли орли від часу до часу по короткім льоті спочивали й наїжали люто пера, чор­ні, ворожо блистячі очі звертаючи чигаюче в доли, тоді яструби снувалися в повільних, нечутних кругах над поляглими.

Коли упавших стягано з їх висоти, велася борба на життя й смерть.

Багато наємників стратило життя; багато стало на­віки нездатними до праці; а інші знов днями лежали, тяжко покалічені, в долах.

Велетів звалювати!

Таких, що стояли на місці сотню років, котрих ко­ріння зарилося в найглибше нутро гори й там пере­плелося з корінням різнородних інших рослин навіки!.. Звалювати їх - і не ушкодити себе, не знищити моло­дого поросту, і не знищити всього довкола...

Так як ніколи невтомимі мурахи, вдиралися наємники на найнедоступніші місця, уоружені ланцюга­ми і прочим знаряддям.

Насамперед стісували з них кору.

Вона завдала чимало праці. Заросла сильно в тіло і ствердла так, що сокира відскакувала від неї; аж по довгім рубанню розскакувалася трісками й падала на множество еластичного зеленого галуззя, котре, від­ділене від тіла, мало висихати.

Відтак сильні руки, погорджуючи всяким небезпеченством і перепонами, котили тяжких великанів. З глухими, рівночасно видаваними окликами, що мали додавати відваги а пригадували скорше окрики диких птахів, чим гармонійні людські звуки, сповняли наємннки сю працю, під час коли з їх чола ллявся струями піт, а з поранених рук текла кров. Пробування на самоті і здичіння наповняло їх при такій роботі ша­леною відвагою, а надія на високу нагороду запалю­вала в їх очах блиск побіди.

Недалеко підніжжя ограблених гір будувалися на-борзі з грубих балок мости. Кочені з вершин, великани спирались на тих мостах, а звідти, знов потручувані

насмішками, падали одні по других з глухим лоско­том на рівну землю.

Тут не лежали вони довго. Великі залізні гаки за­бивались їм у голову; до гаків запрягано коней, і ті волікли їх повільним кроком, з похиленою головою. Волікли дорогою, виложеною з молодих дерев...

Криваво-червоний вогонь палахкотів по таких пере­могах до півночі по горах, а герої-рубачі, умостившися вигідно округ нього, позакурювавши люльки, обгово­рювали відпорну силу побіджених.

Вдолині ждав на повалених умисний поїзд.

Він складався з кільканадцятьох возів, сп'ятих до­купи, і з локомотива, що нетерпеливо сопів.

На кожний віз ладовано чотири до шість пнів і ско­вувано грубими, мов рамена, ланцюгами. Сковувано так тісно, що залізо вгризалося в їх тіло, обдерте з ко­ри, і місцями витікала кров. Її прятали та зліплювали в клуби і запаленою світили в мрачних осінніх вечо­рах при перевозі.

З так скованими пнями гнався поїзд в низину, роз­тинаючи від часу до часу воздух проникливим свистом побіди.

На останнім возі сидів наставник.

Затявши свою сокиру в грудь одного великана, що лежав наверху, сидів він із згорненими на грудях ру­ками й з тупим позором.

Так часто їздив вже оцею дорогою! Так часто спо­чивав його погляд на шпилях гір, так часто слідив за закрутами залізної дороги, що тепер вернувся вже в себе втомлений.

Ті, що над ними він мав надзір, заховувалися спо­кійно. Вони поздоровляли околицю, котрою проїздили, і прощалися з нею.

Направо й наліво знімалися гори і були ще вкриті лісами. Вони складалися з їх товаришів, були їм то­варишами безліч літ, а тепер розставалися з собою навіки. Ніколи не почують уже більше їх шуму...

Пізніше вгадували, куди їх везуть. Що з'їздили в низину, в широкі доли, де гори щораз розступалися, а з потоку бистра ріка розігналася,- се знали вони. Поїзд летів божевільною скорістю, вився тіснинами, мов змія; одначе чи се вони між люди їхали?

Згадали час супокою, коли стояли гордо, а корон їх зелених дотикалися лиш хмари й орли... Тепер ва­лялися ті корони під ногами... Згадували, як наступало одно по другім і як валились одні по других...

Отже, чи везлись тепер до тих, що закупили, собі право управляти їх долею? Чи знов до наємників, котрі не знали ні свята, ні неділі, а о красі не мали й поняття? Але - ні; окрім одних і других, мусили бути ще якісь інші люди, може, якісь до них самих по­дібні!

Так, до них самих подібні!..

Коли в'їхали по втомляюче довгій їзді пралісами в простору долину, доглянули тут і там хатини. Спер­шу порозкидані по горах, відтак чимраз нижче, а врешті - і при сільській дорозі, котра злучилася звідкись з залізною дорогою й не розлучалася вже з нею більше. Хати були маленькі, вкриті дошками, а часом каміннями приложені, а деякі самими ґон­тами.

При якімсь шинку, що виринув при дорозі, задер­жав машиніст поїзд.

Він мав забрати якихсь чужинців і робітників, що дожидали його тут. Тут і показались мешканці тих хатин.