Bitches Get Everything
Шрифт:
Роздумський зітхає. Він навіть скутер збирається дружині купити, щоб автономно їздила і щоби зникла ця проблема всепогодного пензлювання до метро по свою жіночку. До неї чогось ледь не щодня чіплялися маніяки, ґвалтівники, грабіжники, клоуни, діти, цигани і сусідки з перших поверхів…
– Але прикинь, яка тема може бути! – я чогось виставляю вказівний палець у вікно. (Пам'ятником була в минулому житті, чи шо?…) – Коротше, ти купиш скутер. І вона на ньому буде їздити на роботу. Але одного разу під кінець вітряного дня піде холодний дощ. Вона подзвонить: аааа, забирай звідси цей скутер, я поїду додому на метро! І тобі доведеться їхати по дощу на скутері додому, швидко ставити його, брати парасолю й бігти зустрічати жінку на метро!!!
– Hell.
Роздумський
– І все-таки будь обережна, – каже він. – Пістолет бодай з собою носиш?
– Не, пістолет у нас – гральний автомат. Сорі за тупий каламбур. Пістолетом ми зі Стоґнєвіч у російську рулетку бавимося. Це негігієнічно – своїм пістолетом вишибати чужі мізки.
– Н-да.
– Та й зрештою, що воно може зробити мені, крім як насрати під двері під'їзду?
– Налякати може.
– Чим? Якщо мене не лякає найнепроглядніша тупість «найпродвинутіших українських журналістів», що не можуть відрізнити заклики до свободи від закликів до вживання наркотиків, невже мене може висадити якийсь нещасний псішок? Псішок на посошок.
– Ну дивися.
– Та й, наприклад, Торі Еймос почала нарешті писати нормальні пісні лише після того, як її зґвалтував фанатик у її ж машині…
Від цього, мого ж власного, «аргументу» мене ледь не вирвало. Знову, певно, у мій стейк замість крові підлили акварельної фарби…
00:00:00:24
– Блядь, це піздєц! – вітається Давид.
– Шо такое? – поправляє йому кучерик, що став дибом, Тріша.
– Ти не повіриш. Щойно такий жир був. Міні-купер. Грязний-грязний…
– Знову міні-купер? Бландінкі-нєряшкі?
– Та такий засраний, шо піздєц. Як перевозна мусорка, а в склі протерті ілюмінатори.
– Ги-ги. Внєдарожнік.
– Так самий жир в тому, що номер цієї тачки – «ҐЛАМУР»!!!
– А-а-а!!! Ні магу!!! Ловити треба було, ми би її зняли в сцені з білявками!
– Так ти шо, думаєш, я за ним не гнався?! Гнався, сигналив, на всіх світлофорах херачив на червоне!
– Ну і?
Ну і на одному перехресті він таки зупинився. Дивлюся – Да, всередині дві дєвки блондинисті, я давай руками махати: «Девушка! Аткройтє акно, мне с вамі срочна пагаваріть нада!» Ну, вона відкриває вікно і виявляється чуваком. З продепільованими руками…
– Га-га-га! Тачка білявок і підарасів! І want that one! [48] Да-да-да!
Яба-даба-ду! Знімаємо її!
– Та не, не знімаємо, – похнюпився Давид. – Чувак був такий злий і красивий, що я забув у нього спитати телефон.
– Ну та нічо', знайдем через міліцію. Скажемо, що він у нас щось спиздив. Заодно зареєструємо собі номер «Ы».
00:00:01:01
Прощання – найщасливіші миті мого життя. Може, я через те так багато і подорожую, що хочу повсякчас відловлюватися від цього мазохізму?
48
Коронна фраза вредного псевдоінваліда Енді Піпкіна з Бі-Бі-Сішного серіалу «Little Britain».
По-різному живлять нас дороги.
Нічні дороги завжди особливі. Ти чуєш і розумієш значно більше, ніж удень. Стара імператорська вузькоколійка між карпатськими урвищами в тридцятиградусний мороз, коли всі тримаються за обмерзлі поржавілі ланцюги вагончика для перевозу лісу-кругляку, п'ють горілку і час від часу хочуть зістрибнути у снігову безодню, щоби залишитися там назавжди. Висока температура тіла. Болюча шкіра. Незрозуміла любов. Легітимна зрада. Страждання біжить за вагоном, як полуденна тінь. Тільки от надворі північ.
Дорога на крихітному моторному човні, перевантаженому людьми, питною водою й дешевим пальмовим вином у Тихому океані. Твій душевний анабіоз пронизується крихітними фотонами щастя, такими ж блискучими, як фітопланктон у нічній воді, коли трохи збурюєш її рукою. Сяйво як реакція
Дорога під водою на глибині тридцяти метрів. Ти жодним чином не мав би так глибоко пірнати, але інколи напрямок формують ще й інші чинники, окрім твого свідомого бажання. І то доволі часто. Так і тут – підводні течії то виштовхують тебе несподівано нагору, то тягнуть донизу. Повільно, ніжно й непомітно. Ще трішечки, й ти піддасися, бо тобі вже починає хотітися лишитися тут назавжди. Такий легкий кінець, здається тобі. Ніби просто заснути. Підводний костюм було вдягнуто поверх твоєї вранішньої пасивності… Можливо, колись так все і станеться, але не цього разу – тебе витягли, врятували тобі об'єктивне життя, щоби ти й далі зліплював його з великих і малих відрізків.
Звичайна автомобільна дорога. Швидкісна траса Київ – Одеса. Вирушили опівночі. Обманули багато людей. Видурили собі щастя. Кожна клітинка тремтить від збудження. Кількахвилинний сон, і сон цей про секс. Повільне розрізання грудної клітки і наповнення її місячним сяйвом. Місяць уповні. Хмари крають його точнісінько, як краяли в «Андалузькому Псі» Бунюеля. Бритвою око. Як Давид мої нутрощі. Tant pis [49] .
Всі ці дороги подібні. Всі вони спільні за сенсом. Вони тобі нагадують, що ти не належиш жодному певному місцю, а хіба що сумі відрізків шляху. Ти – енергія, що спричиняє всю цю динаміку в тобі. А може, й не ти.
49
Тим гірше (фр.).
Що у кінці кожної дороги – не важить. Ми самі є дорога. Дорога тече в нас. Процес, а не результат – як у східному мистецтві до початку європейських мавпувань. Нема сенсу паритися тим, що не отримав сподіваного. Бо просто ні на що не сподівався. Так само і я тоді, вперше вирушаючи з Давидом у дорогу, навряд чи на щось сподівалася. Уже достатньо було спостерігати його профіль і вдихати запах волосся, що час від часу змішувався з запахом його приятеля – той сидів попереду – і тоді я відхилялася назад. Pure stuff only [51] .
50
Слова з «What Else Is There» ROYKSOPP.
51
Тільки чистяк (англ.).
На хвильку засинаю й пробуджуюся. Відтак знову й знову. Дивовижний ефект – спробуйте в такому стані тримати увагу на кольорах і запахах. Звуки трохи різкуваті, до речі. Але коли ви закохані, коли ваші нерви й ниточки, за які смикається сексуальний потяг, підвішені на гачку, з різких звуків запросто вирізаються бридкі високі частоти. Тони, топися, засинай на дні солодкого болю, ким би ти не був. Автентичнішим твоє переживання може бути, хіба якщо просто зараз поріжеш собі руку – відкрита рана як відкритий мозок. І навпаки. Давиду вся ця поезія вкупі з філософією була, я думаю, до дули… Він, здається, взагалі ніколи нічим не заморочувався, на відміну від мене – і в його віці, і в сраному підлітковому, і, зрештою, в теперішньому.