Безсоння
Шрифт:
Мак-Ґоверн посміхнувся — спочатку знехотя, а потім від усього серця:
— Тепер я знаю, що не дає тобі заснути — думки про цю нісенітницю. Сиди спокійно, Ральфе, і думай про гіпопотамів, як полюбляла казати моя матінка. Я зараз повернуся. Можливо, я не застану Ларрі, приготування до похорону, сам розумієш. Переглянеш газету?
— Звичайно. Спасибі.
Мак-Ґоверн вручив йому згорнуту в трубочку газету й увійшов у будинок. Ральф глянув на першу сторінку. Заголовок був такий: «ПРИХИЛЬНИКИ ОБОХ УГРУПОВАНЬ ГОТОВІ ДО ВІЗИТУ». Статтю доповнювали дві фотографії. На одній близько півдюжини молодих жінок
Ральф, зітхнувши, жбурнув газету на сидіння крісла-гойдалки і взявся спостерігати за тим, як ранок прямує по Гарріс-авеню. Він подумав, що, швидше за все, Мак-Ґоверн розмовляє із Джоном Лейдекером, а не з Ларрі Перро, що в цей момент вони проводять невеликий вчитель-і-студент симпозіум із приводу змученого безсонням і зсунутого глуздом Ральфа Робертса.
«Просто я подумав, що тобі захочеться довідатися, хто насправді зателефонував у поліцію, Джонні».
«Спасибі, професоре. Ми й так здогадувалися, але підтвердження не зашкодить. Гадаю, він безпечний. Він мені навіть подобається».
Ральф відкинув підозри з приводу того, кому може дзвонити Білл. Простіше було сидіти тут і взагалі ні про що не думати, навіть про гіпопотамів. Простіше було спостерігати за вантажівкою, що під’їхала до «Червоного яблука». Простіше було дивитися на бабусю Гаррієт Бенніген у яскравому осінньому пальті й з паличкою; у порівнянні з нею місіс Перрін була просто жовторотим курчам. Простіше було спостерігати за дівчинкою у вузьких джинсах, вільній білій футболці й капелюсі розмірів на чотири більшому, ніж було потрібно, яка стрибала через скакалку. Простіше було дивитися за руками дівчинки, що рухалися туди-сюди. Простіше було слухати, як вона наспівувала свою безконечну лічилку:
Раз-два-три-чотири-п ’ять.
Вийшов зайчик погулять…
Якась глибинна частина розуму Ральфа з подивом розуміла, що він ось-ось засне просто на веранді. Одночасно з цим аури знову почали пробиратися в світ, наповнюючи його буйним різноцвіттям і емоціями. Це чудово, але…
…Але щось було негаразд. Щось. Що?
Дівчинка стрибала через скакалку. З нею було негаразд. Її обтягнуті джинсами ноги підстрибували й опускалися, як лапка швейної машини. Її тінь стрибала поруч на тротуарі, крізь тріщини в якому пробивалася трава. Скакалка крутилася — угору й униз… Робила повний оберт… Угору й униз…
Однак дівчинка була не у футболці, тут він помилився. Замість футболки був халат. Білий халат, які носять лікарі в старих телесеріалах.
Раз-два-три-чотири-п’ять.
Вийшов зайчик погулять…
Хмара закрила сонце, і неясне зелене світло заструменіло крізь день, відкриваючи його таємницю. Ральфові стало холодно, він покрився гусячою шкірою. Стрибуча тінь зникла. Дівчинка глянула на Ральфа, і він побачив, що це зовсім не дівчинка. Створіння, що дивиться на нього, було чоловіком заввишки близько метра з чвертю, Ральф сприйняв затінене крисами капелюха обличчя за дитяче тому, що воно було абсолютно гладким, без жодної зморщечки. І все-таки воно викликало в Ральфа безпомильне відчуття — відчуття присутності
«Саме так, — з тупою впевненістю подумав Ральф, не в змозі відвести очей від стрибучого створіння. — І тільки так. Ким би не була ця істота, вона божевільна. Абсолютно й безповоротно».
Створіння, мабуть, прочитало думки Ральфа, тому що в цей момент його губи спотворила усмішка, хитра й зла одночасно. Начебто їм обом була відома одна й та ж неприємна таємниця. І Ральф був упевнений, що створіння якимось чином співало крізь розтягнуті в усмішці нерухомі губи…
Раз-два-три-чотири-п’ять. Вийшов зайчик погулять… Шість-сім-вісім. Іди ДО БІСА. Дев’ять-десять, чорт з тобою. Всі помруть, іди ЗА МНОЮ!Це не один із тих маленьких лисих лікарів, котрі, як був упевнений Ральф, виходили з будинку місіс Лочер. Схоже на них, але не вони. Це…
Створіння відкинуло скакалку. Пролітаючи в повітрі, стало спершу жовтим, затим червоним, розбризкуючи іскри навсібіч, доки не впало на тротуар. Маленька фігурка — лікар № 3, — посміхаючись, дивилася на Ральфа, і він несподівано ще дещо зрозумів — і жахнувся. Він нарешті впізнав капелюх, який мало на голові це створіння.
То була загублена панама Білла Мак-Ґоверна.
І знову створіння немов прочитало його думки.
Продовжуючи посміхатися, воно зірвало панаму з голови, оголивши круглий безволосий череп, і почало вимахувати головним убором Мак-Ґоверна так, неначе нарешті осідлало дикого жеребця.
Раптом воно показало на Ральфа, немов означуючи його. Потім знову одягло панаму й зникло в проході між двома будинками. Сонце звільнилося від хмар, і розмірено колихка яскравість аур знову почала блякнути. Ще мить — і перед ним була Гарріс-авеню — нудна вулиця, така, як завжди.
Ральф глибоко зітхнув, згадуючи вираз божевілля на маленькому усміхненому обличчі. Згадуючи те, як воно показувало
(Іди ДО БІСА!)
на нього, немов
(Всі помруть, іди ЗА МНОЮ!)
означаючи.
— Скажіть мені, що я заснув, — хрипло прошептав він. — Скажіть мені, що я заснув і це чудовисько мені наснилося.
Позаду відчинилися двері.
— О Боже, ти розмовляєш сам із собою, — мовив Мак-Ґоверн. — Чи не поклав ти гроші в банк, Ральфе?..
— Так, достатньо для того, щоб покрити видатки на свій похорон, — огризнувся Ральф. Йому здавалося, що він говорить як людина, яка щойно пережила нервове потрясіння й усе ще переживає його наслідки. Він сподівався, що Білл підійде до нього з виразом тривоги (або підозри) на обличчі й запитає, що сталося.
Однак Мак-Ґоверн цього не зробив. Усівшись у крісло-гойдалку, він схрестив руки на вузьких грудях і задивився на Гарріс-авеню, немов на сцену, на якій він сам, Ральф, Луїза, Дорренс Марстеллар і багато інших люди похилого віку — представники золотого віку, за визначенням Мак-Ґоверна, — були приречені грати свої часто нудні, а іноді й болісні ролі.