Безсоння
Шрифт:
— І не кажи.
— Про що ти хочеш поговорити? Ти нарешті вирішив освідчитися Луїзі? Хочеш отримати батьківську пораду?
— Мені потрібна порада, але не з приводу мого особистого життя.
— Розповідай, — мовив Мак-Ґоверн.
І Ральф почав розповідати, відчуваючи не лише вдячність, але й величезне полегшення, зустрівши мовчазну увагу Мак-Ґоверна. Він коротенько змалював ситуацію, вже відому Мак-Ґоверну, — інцидент між Едом і водієм пікапа влітку дев’яносто другого року; те, наскільки слова Еда збігалися з тим, що він казав того дня, коли побив Елен. Поки Ральф говорив, він усе дужче переконувався в тому, що всі дивні події, які
— Боже праведний! — вигукнув Мак-Ґоверн. — Скільки ж ти пережив, Ральфе!
— Чимало.
— І як багато ти розповів Джонні Лейдекеру?
«Дуже мало», — хотів було відповісти Ральф, але потім зрозумів, що навіть це буде перебільшенням.
— Майже нічого. Є й ще дещо, про що я змовчав. Щось більш… Більш істотне. Пов’язане з подіями на нашій вулиці. — Він показав рукою на будинок Мей Лочер, перед яким стояли два біло-блакитних «форди»-фургони з написом «ПОЛІЦІЯ ШТАТУ МЕН». Швидше за все, це ті люди, про яких говорив Лейдекер.
— Мей? — Мак-Ґоверн трохи подався вперед. — Тобі відомо щось і про Мей?
— Мені так здається. — Обережно добираючи слова, Ральф розповів Мак-Ґоверну про те, як він прокинувся, пройшов у вітальню й побачив двох незнайомців, що виходять із будинку Мей Лочер. Він описав свої успішні пошуки бінокля й те, як помітив ножиці в руці одного з чоловіків. Він не згадував при цьому про кошмар, який йому наснився, і тим паче про враження, що ці двоє, швидше за все, пройшли крізь двері — це позбавило б його решток довіри, яку, цілком можливо, Білл іще мав до нього. Закінчив Ральф згадкою про свій анонімний дзвінок у поліцейський відділок, а потім заклопотано глянув на Мак-Ґоверна.
Мак-Ґоверн труснув головою, мов бажаючи отямитися.
— Аури, пророкування, містичні зломщики з ножицями… Ти багато чого пережив.
— І що ти з цього приводу думаєш, Білле?
Мак-Ґоверн помовчав. Поки Ральф говорив, він згорнув газету трубочкою й тепер поплескував нею по нозі. Ральф хотів було поставити своє питання більш відверто: «Ти вважаєш, що я збожеволів, Білле?» — але передумав. Невже він справді сподівався, що на таке питання можна дістати щиру відповідь… Принаймні, не прийнявши попередньо заспокійливе? Що на таке питання Білл міг відповісти: «О так, я вважаю, що ти так само божевільний, як і клоп, Ральфі, то чому б нам не зателефонувати в Джуніпер-Гілл і не поцікавитися, чи є в них вільне ліжко для тебе?» Навряд чи… А оскільки будь-яка відповідь Білла не буде цілком щирою, то краще помовчати.
— Я не знаю, що й думати, — нарешті промовив Білл. — Поки що. А які вони були?
— Їхні обличчя дуже важко описати, — відповів Ральф. Голос його звучав так само твердо, як і вчора під час дзвінка в поліцію.
— Їхній вік ти, імовірно, теж не зміг визначити?
— Ні.
— Міг один із них виявитися нашим приятелем, сусідом?
— Ед Діпно? — Ральф здивовано глянув на Мак-Ґоверна. — Ні,
— А як щодо Пікерінґа?
— Ні. Ані Еда, ані Пікерінґа там не було. Я впізнав би їх. До чого ти хилиш? Що в мене поїхав дах і мій перегорілий розум уявив двох хлопців, які завдали мені стільки неприємностей за останні кілька місяців, на веранді будинку Мей Лочер?
— Звичайно, ні, — відповів Мак-Ґоверн, але плескати газетою по нозі припинив, а очі його зблиснули. Ральф відчув, як у нього засмоктало під ложечкою. Так, саме на це й натякав Мак-Ґоверн; не дивно, правда ж?
Може, й не дивно, але неприємне посмоктування від цього не минало.
— І Джонні сказав, що всі двері були зачинені?
— Так.
— Зсередини?
— Так, але…
Мак-Ґоверн підвівся так несподівано, що Ральфові здалося, ніби той збирається втекти, вигукуючи: «Бережіться Робертса! Він збожеволів!» Але замість того щоб утекти по сходах, Мак-Ґоверн пішов у будинок. І Ральфа це стривожило навіть дужче.
— Що ти збираєшся робити?
— Зателефонувати Лappi Перро, — пояснив Мак-Ґоверн. — Молодшому братові Мей. Він досі живе в Кардвіллі. Думаю, там її й поховають. — Мак-Ґоверн задумливо подивився на Ральфа. — А що ти подумав, що я збираюся зробити?
— Не знаю. — Ральф зніяковів. — Спочатку мені здалося, що ти хочеш утекти від мене подалі.
— Ні, звісно. — Мак-Ґоверн поплескав сусіда по плечу, але Ральфові цей жест здався холодним і маловтішним. Скоріше, формальним.
— І яке відношення до всього цього має брат місіс Лочер?
— Джонні сказав, що вони відішлють тіло Мей для повторного розтину в Оґасту, правильно?
— Він говорив про експертизу…
— Ніякої різниці, повір мені. Якщо справді виявили щось дивне — хоч найменший натяк на вбивство, — Ларрі повинен про це знати. Він її єдиний родич.
— Так, але чи не здивується він із твоєї особистої зацікавленості?
— Не думаю, що про це варто турбуватися, — відповів Мак-Ґоверн заспокійливим тоном, який абсолютно не сподобався Ральфові. — Я скажу, що поліція опечатала будинок і що жорна пліток на Гарріс-авеню крутяться щодуху. Він знає, що ми з Мей були шкільними приятелями й що останні кілька років я регулярно відвідував її. Ми з Лappi недолюблюємо один одного, але все ж нам вдається знаходити спільну мову. Він розповість мені те, що я хочу знати, хоча б тому, що ми земляки. Зрозуміло?
— Думаю так, але…
— Сподіваюся, — сказав Мак-Ґоверн і раптом зовсім несподівано почав скидатися на стару, неймовірно потворну рептилію. Він тицьнув пальцем у Ральфа. — Я не такий уже й тупий, як тобі здається, і я вмію зберігати таємниці. Твоє обличчя щойно виказало мені твій сумнів, і я обурений. Обурений до глибини душі.
— Вибач, — зніяковів Ральф. Його приголомшив спалах Мак-Ґоверна. Білл дивився на нього, стиснувши вузькі губи, що не закривали занадто великі зуби, потім кивнув:
— Гаразд, я приймаю твої вибачення. Ти погано спав, я повинен був урахувати це, а що стосується мене, то просто я не можу викинути Боба Полгерста з голови. — Він видав одне зі своїх найважчих небораки-старого-біллі зітхань. — Послухай, якщо ти волієш, щоб я не телефонував братові Мей…
— Ні, — поспішно відізвався Ральф, думаючи про те, що він волів би повернутися хвилин на десять назад, і тоді б цих розмов не було. А потім у його голові промайнула фраза, готова до вживання, яку цілком схвалив би Білл Мак-Ґоверн: — Вибач, якщо я піддав сумніву твою розсудливість.