Берестечко
Шрифт:
сиджу у старій фортеці і долю свою кляну
НІКОГО І НІЗВІДКИ. НЕ ЧУТНО І НЕ ВИДНО.
Стежки позаростали Ворота в бугилі
Усі мене зреклися. Лише віщунка відьма
ізвідкись прилетіла, і каже — на мітлі.
Напарила любистку, ще й чари немудрячі
То випере сорочку, то їсти дасть і пить
Їй стільки літ, що вже немає здачі.
А ходить. А живе. А голосом скрипить.
— А я ж тобі казала,
Що тут не переможеш. Ото ж бо і воно.
Якби ж ти був послухав. Я вже й сама не рада,
що бачу все як бачу, бо так мені дано.
Як звуть її, не знаю. Явдоха, Настя, Ївга.
Віщує і ворожить, і рани замовля.
Вона мені впеклася. Вона мене заїла.
Але такої відьми нема і в короля.
ЗБРОЯР І ДЖУРА СТЕРЕЖУТЬ ВАЛИ.
Погомонять. І вип'ють як коли.
Отак сидять під хмарами нагуслими,
а тиша мружить обрій — не здрімай! —
тендітний джура, як шляхтянка з вусами,
і той в боях порубаний Мамай.
Або до скронь долоні прикладуть
та "гей", та "ой" тихенько заведуть —
то про туман, то як долиною
ішла вдова з дитиною.
Та як за мужем побивалась дуже
і як спитала ворона тоді, —
чи він не бачив, ворон, її мужа?
— Аякже, бачив, — каже він вдові.-
"А я твого мужа знаю.
На кучері наступаю.
Тричі на день провідую,
і снідаю, і обідаю…"
ЧИ Й БІЛЯ БОЖОГО ПРЕСТОЛУ
біда народ наш доганя?!
О Берестечко берестове
у завірюхах вороння!
Над полем вітер віє тоскно,
і дощ вже сам собі набрид.
Не опливе на руки воском
священна тиша панахид.
Діждало поле свого літа!..
І вбитим арміям обом
тінь мовчазного кармеліта
рахує чорним рукавом…
Та краще б я лежав між трупами
лицем в п'явушник мочарів!
Медових зір важкі покрупини
летять проз очі матерів.
Хоч би ж забути на часину
той темний похорон без мар —
як звірі й тіла отласину
істягнуть з білих костомар!
ВОВКИ ГРИЗУТЬСЯ, МОРДАМИ ТРУЧАЮТЬСЯ.
М'ясниці вовчі, стовквище густе.
Чого ви, звірі, мертві ж не пручаються.
Кого захочете, того собі й з'їсте.
Відійдете, гладкі і трембухаті.
А вранці дядько все цабе та цоб.
Сидять ворони на Господній хаті,
у мальвах крові сполоскавши дзьоб.
А дядько
та й далі їде, звісив личаки.
Спускають люди в нетеч-калабаню
з грузьких дворів юрливі ровчаки.
А я тремтячими руками
в оцій фортеці день по дню
тіла, погризені вовками
в бездонну душу хороню
А ХТО Ж ВАС, ХЛОПЦІ, ЗМІРЯЄ ОЧЕРЕТИНОЮ?
Хто в чистім полі витеше труну?
Хто пом'яне сльозою, хто четвертиною?
Хто заболить словами об струну?
Хто вас впізнає у кривавім клоччі?
Хто крім дощів поткнеться вас обмить?
Хто гайворонням вицабані очі
червоною китайкою затьмить?
Які ж вас дзвони одридають?
Хто проведе у Божу путь?
Своїх — то з честю поховають
А наших — просто загребуть.
Назвуть вас зрадниками, страдники
імено ваше осквернять.
А раз ви зрадники, то й зрадники
то можна й землю зарівнять.
Та не яку ж, а вашу власну,
що ви за неї полягли
Ви ж до чужих земель не сласні. —
кого ж ви зрадили коли?!
Яку порушили угоду,
чого хотіли не свого?
Таж зрадник власного народу —
хто вірний ворогу його!
…А ХЛОПЦІ БРЕДУТЬ ЛІСАМИ.
Хто не умер від ран.
їсть болотяну чичву і лісовий катран.
Нема кінця учепистій біді.
В голодних селах вимерли цимбали.
Убиті коні в моховій воді.
де рештки мого війська видибали.
Убиті коні… потязі боліт…
і я один на всенький кругосвіт…
Поставлю свічку при іконі.
Та й вип'ю ще раз. Отако
Розпряга-а-айте, хлопці, коні!
Розпрягайте, хлопці, ко —
Ні!
Піду на Запоріжжя.
Дожидатись перестану.
Я ж їх перевішаю, я ж їх переріжу.
я ж перед ними на коліна стану!
Я їм скажу: чортові душі.
є ж іще сила в цій булаві!
Я ж не лежень, я ж дужень,
я ж того й занедужав,
що не знав, чи ви хоч живі.
Я їм скажу: вибирайте гетьмана
визволяйте край з-під кормиги.
Ну, а я… Зрештою, геть мене.
коли я вже вам не до шмиґи
Той чи інший, це вже однаково.
Аби кращий, хай буде так.
Я ж не піду,
як титар із карнавкою
довір'я назбирати на п'ятак.
Як ви забули Корсунь і Пиляву,
як вам на греця слава Жовтих Вод,
то проміняйте славу на халяву,
і засміється сам Іскаріот!
Хай булави дохопиться проноза.
А я покочусь по оцій землі —