Берестечко

Костенко Ліна

як пожарище на снігу!..

А КОЛИ МИ ВИРУШАЛИ,

не було нам стриму,

до Молдови, до Варшави

чи ізнов до Криму, —

Кажу: — Будь мені здорова!

Кажу: — Не журися.

Кажу: — Пані гетьманова,

ти ж мені дивися!

А вона мені, о Боже! —

до стремен припала:

— Коли я тут що абощо,

то щоб я пропала!

Чума б тебе зачумила,

мусив

замовкати.

Чи мав тебе, моя мила,

в замки замикати?

А ТОЙ ЖЕ, ТОЙ,

КОГО СОБІ З'ЄДНАЛА?!

Така красуня, вінчана жона!

Чи вже себе й за устілку не мала, —

чим уподобавсь, смуток тебе зна.

Дворецький з нього — перша кляса.

Солодкомовний, у лакействі — зух.

Його слова б у мисочку — маляса,

у спеку можна вивестися з мух.

Липучий равл в золоченій лівреї,

блідий холуй, драглистий від сидні,

моєї пані ниці емпіреї, —

він так доповз, не втримавсь на коні.

А ще любив закинуть про ойчизну.

Закрався в душу якось. Недарма ж

Лишив на нього птаство й рогатизну,

льохи із ренським, саджавку і саж.

Все поважав маєтне й маєстатне.

Така порода, вутла і плоха.

Я ж думав так:

як до меча нездатне,

то певно ж і нездольне до гріха.

Чи, може, ти одна тому причина?

Чи, може, це в тобі той вавилонський блуд,

що ти їх всіх підпалюєш очима,

як хтива іскра, кинута на трут!

ГИДЬ. ГАДЮШНИК. СОБАЧА ТІЧКА.

Збагнітований Божий дар.

Де ж ти, дівонько, красна чічко?

Де ж ти, жоно, чистий олтар?

Де ж ти, де ж ти?

Щось довго йдеш ти.

Сивий волос почав укидатися.

Дотліває душа до решти.

А куди ж від себе податися?

От, сиджу, кулаки в коліна.

Уздріваю в горілці суть.

Счервеніла уже калина,

Що за гробом моїм понесуть…

ГРІШНИК Я, НІДЕ ПРАВДИ ДІТИ.

Був женило, джиґун, не послідній таки бабодур,

Може, й десь полишив самосійні діти.

Та й не молод уже. А укліпився в голову дур.

Приманячилась жінка

Над всею цією різнею,

над блюзнірствами світу — святиня моя сливе

Я кохав не одну А щасливий був тільки з нею

Не чіпайте її. Вона мені в хмарах пливе.

Хтось казав: та вона ж у тебе руда

Ох як жар! Та й краси ж гордовитої

Після неї кожна — як прісна вода

після оковитої.

А бувало ж в походах —

зголоднію

Ой да

як захочеться жінки,

аж тісно мені в кунтуші.

Бо похід то похід.

А

підвернеться, гляну — хвойда.

Так і верне з душі.

Або й просто жіноцтво.

Ночівля яка чи корчма.

Не одна й молодиця

ласкава була до мене.

Сідло в головах, під боком кошма.

А сон присниться — Гелена.

Я ЗГАДУВАВ ЇЇ. Я ЖИВ ТИМ КОЖНИМ МЕНТОМ.

Беріг в душі як найдорожчий скарб.

А він ходив в каптані з позументом,

В казну по лікоть руку запускав.

Меткий панок, із тих, що не погребують.

Воно запхне і совість за манжет.

Таке нікчемне — кидик, сухоребрик,

ще й зачіска ненаська — левержет.

Улестив пані, спритний на підмову.

Нагледів гроші і звивавсь як вуж.

А я в походах. І ключі від схову

довірив гетьмановій, а кому ж?

НЕ ПРИЇЖДЖАВ УПОТЕМКУ, УПОТАЙ,

аби вночі заскочити обох.

Про це й не думав. Поки віриш, поти й

душа не піде в жебри до тривог.

Я слав гінців наввипередки часу.

щоб у письмі такого наверзти!

А коли я крізь ніч до тебе мчався —

мій кінь іржав уже за три версти!

Дубові двері розхряпнем стояли.

Любив тебе, не вміючи звикать.

То чи ж мені, упитому боями,

мущинський дух по запічках шукать?!

А ти була…

Така була, як завше

Лиш не доглупав я у чому річ:

стара віщунка, й слова не сказавши

полізла спати на холодку піч.

А ВСЕ Ж РОЗКРИЛОСЯ НА КРАДІЖЦІ.

Сиділа правда в порожній діжці.

Казна козацька.

Казна що?

Болить, що ти таке казна-що!

Болить, що отямився лиш допіру,

як з погорілля, як з-під золи.

Що ви удвох мою довіру,

як свині з жолоба, пили!

То що ж ти серце із мене вийняла?

Ти ж мені душу всю запомийнила!

Та будь воно прокляте, все ваше кодло,

всі ваші кубла і всі ваші кудли!

Та я нап'юся,

та я заллюся,

та я на камені постелюся!

Та я ж не в Суботові,

я ж тут в Паволочі.

А КІНЬ ЛЕТИТЬ І ЛЕТИТЬ СВІТ ЗА ОЧІ…

А ЗАВТРА ЗНОВУ НАСТАНЕ РАНОК

Ой коню коню зелений тпру

Ох дайте люди мені утираник-

багровий сором з лиця утру

МАРШАЛОК ДВОРУ, НІЩО В КАПТАНІ.

Сказав би: вкрав я. При чім тут пані?

Сказав би: каюсь, моя вина.