Берестечко
Шрифт:
Потреш в руках — як дома побував.
Як там тепер? Без неї тьмяні люстра.
Аврукають на ґанку голуби.
Чиясь душа, рожева як пелюстка,
влітає в дім скорботи і ганьби.
Стоїть мій сад з плодами на деревах.
Старшин своїх чекає гетьманат.
І жолоб той на трьох залізних левах
із кільцями — щоб коней припинать.
Та не іржуть вже коні біля брами.
Бо хто приїде, хто їх там припне?
Сумний
Нема Гелени. І нема мене.
КРАСУНІ ДОЧКИ СКУЧИЛИ ЗА ТАТОМ.
А з мене й справді тато був незлий.
Сини мої — Тиміш до шаблі вдатен,
а Юрій до науки, але він ще малий.
Був ще один синочок,
мизинчичок, мазунчик.
А вже таке сміливе — моя, козацька, кров.
Під час того наїзду
загилив, пана влучив.
Його тоді Чаплинський до смерті запоров.
Аж страшно як згадаю. Я мчав несамовито.
Я в Суботів примчався… Ох, сили не стає…
Мій хутір пограбований. Дитя моє убите.
Гелену мою вкрадено. І все вже не моє.
О Січ, козацька мати!
І ти, Великий Луже!
Та будьте ж мені свідками між Богом і людьми,
що був я приневолений хопитись за оружже.
І це кровопролиття тут почали не ми.
ЧАПЛИНСЬКИЙ ЩО, ХІБА Ж У НЬОМУ СПРАВА?
Наддуристий панок, хапкий на свіжину.
Законом шестипазурного права
забрав мій хутір і забрав жону.
І сина в смерть забив.
Де бігав мій хлопчина,
Я вже застав лиш кров на спориші.
Чого не бачив досі я очима,
побачив раптом саднами душі.
Ото мій край, ото — під нагаями!
Ото вони, трикляті, а то — ми.
І доки править панство з холуями,
добра не буде людям і з людьми.
Так ті вельможні, футрами підбиті,
за три віки далися нам взнаки! —
станцьовані, оспалі, перепиті,
пихами набахтурені панки.
Для них законів не було й нема.
Вони усі в грабунках одностайні.
То Шемберк в мене відібрав млина.
То Долґерт взяв коня з моєї стайні.
Та все плетуть якісь підступні сіті,
та все лаштують засідки мені.
Не був безпечен вже ніде на світі —
ні дома в себе, ні в Чигирині.
То спалять скирту. То націлять жерла.
То серед ночі зчинять га-ла-ла.
Аж перша жінка і злягла, і вмерла,
і тиху душу Богу віддала.
Я ОПИНИВСЯ У ВЕЛИКІЙ СКРУТІ.
Минає рік — він знову за старе.
Чаплинському сподобався мій хутір.
Не оддаси —
Чаплинському сподобалась Гелена.
Чаплинському сподобався мій дім.
Він все одніме — і не тільки в мене.
У всіх одніме — і не тільки він.
І треба гнати всю оту ватагу.
Звільнятись треба від того звір'я.
Якщо вже я дізнав таку зневагу,
то як живуть безправніші, ніж я?!
ДО СУДУ ВДАВСЯ. ТА ПРОДАЖНІ СУДДІ.
Мене ж було й посаджено в тюрму.
А там, в тюрмі, у тиші на відлюдді,
є час про все помислити уму.
Дарма сміявся ворог мій єхидно.
І перемогу празнував. Дарма.
Воно з-за ґрат свободу краще видно.
То добрий вишкіл іноді — тюрма.
АЛЕ Ж ГЕЛЕНА! БОЖЕ МІЙ, ГЕЛЕНА!
Уже чужа, Чаплинського жона, —
а потайки приходила до мене,
приносила у кухлику вина.
Вона йому належала з принуки.
Сама казала — силою взяли.
Як я крізь ґрати цілував ті руки,
які мені той кухлик подали!..
Я ВТІК З ТЮРМИ. МЕНІ ПОМІГ ТОЙ ШЛЯХТИЧ,
який мене стеріг. Стеріг мене й прозрів.
І я пішов на Січ.
Помчав тим самим шляхом,
що змалку знав при сонці й при зорі.
Віки з віками в небуття відцокали
у вічних ловах правди і добра.
А запорожці все сидять як соколи
на чортомлицькім рукаві Дніпра.
Приїхав я не пишним, не маєтним.
Признали враз, зібрались козаки.
Ударив дзвін. Мене обрали гетьманом.
І почалося. Я повів полки.
НЕ ТЕМНИЙ БУНТ, НЕ ЧОРНЕ ВІРОЛОМСТВО
не на розбій нагострені шаблі,
не ради слави і не задля помсти, —
а за свободу рідної землі!
МЕНІ КЛЕЙНОДИ, СПРАВДІ, ДАВ КОРОЛЬ.
Він ще вважав, що я його підданець.
Так нам судилось. В пеклі наших доль
не знаєш сам — ти бранець чи обранець.
О, не забуду, доки і живу,
і той майдан, і ті дерева з інеєм.
Мені дали козацьку корогву
і привілеї з королівським іменем.
З гармат смальнули, сніг сипнув з гілля.
Я тішився клейнодами своїми.
Але чому — імено короля,
а не ім'я священне України?!
Гарматний грім одгуркотів і стих.
Приймав послів я у своїй господі.
Пили вино із кубків золотих,
воно було гірке мені на споді.
Я ту гіркоту заливав вином.
Пив за здоров'я їхнє. А Гелена