Біс плоті
Шрифт:
І вони пішли, й стало сутеніти, а небо було ніби рідким вогнем залите, а коли підійшли близько до броварні, то небо вже й погасло. І йому, Йванові, стало трохи страшно, навіть захотів повернутися додому, але Нестор умовив іти далі. Отак дійшли до яру — це неподалік бровару, а той бровар — по той бік Тетерева, й перейшли туди через млинову греблю. І тоді хлопець Іван аж зовсім злякався, бо сутінки погустіли, а ще боявся, що мати його сваритиме, що загулявся, хоча він уже не малий, однак мати його, коли загуляється, завжди сварить. І тут вони побачили в
Стали як укопані. І навколо гус, мов кисіль, синій чи радше сірий сутінок, і повітря здавалося густе й непорушне, і бур’яни, що росли навдоколо, почали густо пріти й пахтіти, і серця у хлопців, принаймні в Івана напевне, аж постискалися зі страху чи від якогось лихого передчуття, а на самому дні яру тихо й морочно палахкотів синій вогник, хоча багаття там напевне не горіло, димом не тягло, отак тільки блимало: вискакували сині язички й пропадали, відтак знову вихоплювалися, ніби вискакували з-під землі, тобто ніби сама земля горіла.
— Знаєш, що це таке? — хрипким шепотом спитав Нестор.
— Чи не скарб? — мовив Іван. — Ходімо накриємо шапкою.
— А чом шапкою? — спитав Нестор.
— Від людей чув: так тра чинити, — мовив Іван, — коли де який скарб з’являється.
І вони почали підкрадатися до того вогника, ніби боялися злякати його. А вогник і справді: чи з’являвся, чи пропадав. Коли ж щось тріскало в них під ногами, вогник зникав, а коли йшли тихенько, з’являвся. Наблизилися, і він, Іван, зірвав з голови шапку й кинув її на вогника.
— А не побоявся, що спалиш? — не стерпіла Сакуниха. — Я б тобі дала за ту шапку!
— Ні, не побоявся, — звів на матір холодні голубі очі Іван. — Бо то не палючий вогонь.
— Як це не палючий? — спитала мати.
— Кажуть люди, — по-старечому мовив хлопець, — що палючий вогонь тоді, коли щось спалюється, а непалючий, холодний, нічо не спалює. А цей таки нічо не спалював, тому й не боявся.
— Мудрий він у вас, — сказав пан магістратський суддя й почав набивати люльку.
— Часом мудрий, а більше дурний, — сказала мати. — Коби не на свою голову.
— Не перебаранчайте йому, — сказав пан суддя, викрешуючи вогню.
Отож стояли над тією шапкою, зниклі із цього світу, бо коли пропав вогник, покрила все морочна й глупа темрява. І йому, Іванові, здалося, що побіч щось диха, і вони так злякалися, що не могли й утекти. Відтак Іван сказав:
— Знайдемо тут скарба, батькові своєму не кажи, а я не скажу своїм.
— То це ти такий добрий до батьків? — зойкнула Сакуниха.
— Я до вас добрий, мамо, — поважно прорік хлопець. — Але тоді мені наче шепнуло до вуха таке сказати, то я й сказав, а перед панами врядними брехати не хочу.
На вряді тоді був не лише пан суддя, а ще й пан писар і підписок, котрий усе мовлене записував, сидів також і пан возний — усі вони аж роти порозтуляли, так пильно слухали.
— Правду говориш? — перепитав пан возний.
— Як ца Святому Дусі, — урочисто прорік Іван.
І тоді Йванові наче знову на вухо шепнуло, і він мовив Нестору:
— Збігай
— І не боявся? — спитала вражено мати.
Ні, не боявся, — поважно мовив Іван. — Страх десь подівся.
— А чому не лопату, а сокирку? — спитав пан суддя.
— Бо люди кажуть: скарба сокиркою тра копати.
— Таки мудрий він у вас, — сказав пан суддя, випускаючи з рота клубеня диму.
Нестор кинувсь у темряву, а він, Іван, стояв і не міг з місця зрушити, ніби кілком прибитий до землі. І здалося йому, що бур’яни навколо інакше пахнуть, десь так, як палена сірка. А ще коли подививсь у небо, не уздрів ані місяця, ані зір, хоча перед цим не хмарилося — отаке дивне й голе небо, хіба трохи світліше землі. І вже нічого більше біля нього не дихало, бо й не було нічого. Але ноги й руки в нього позаклякали і це не від страху, бо таки не боявся, а тому, що з ним щось приключилося із тілом. І так простояв він, не кивнувши й пальцем і не моргнувши й оком, аж доки не почулись у темряві кроки і доки в яр не з’їхав по схилі із сокиркою Нестор. І тільки тоді небо ніби струснулося, і на ньому всі одразу засвітилися зорі, і в яру стало трохи видніше. Вони почали гребти сокиркою землю і в тому місці, де лежала Іванова шапка, прокопали мало, відтак сокирка дзенькнула, як об залізо, але то було не залізо, а мідь — мідень із мідяною-таки накривкою.
— А як же звірив, що то був мідень, а не баняк і не горщик, темно ж було? — спитав пан возний.
— Бо скарб засвітився, — урочисто проголосив хлопець. — Але недовго, бо коли витягли, відразу ж погас.
Отож вони взяли того мідня й потягли разом на гору, де світліше, розчинили його: зверху лежали якісь письма, а під ними — гроші.
— Золоті чи срібні? — запитав суддя.
— Цього не могли побачити, вони не світилися. Але дзвеніли лунко.
Хлопець замовк, тільки дивився чомусь пильно на вікно.
— А що далі вчинили? — підігнав його пан суддя.
— А що, — мотнув головою Іван. — Вирили ямку під гнилим дубовим пнем поміж коріння, недалеко того місця, де знайшли, вставили туди мідня й закопали до пригожого часу.
Стояли біля того пня зворушені, навіть уражені. І знову впав на них страх, аж дихання заклало. А як трохи отямилися, Іван знову почув шепіт собі до вуха. А потому сказав Несторові, щоб поклястися на цьому місці: нікому про скарба не сповіщати, а наступної ночі навідатися сюди, тоді ж гроші й забрати.
— Куди ж хотіли їх забрати? — спитав пан возний.
— Ще не думали, — відказав Іван. — Забрати — та й край!
— Усе правду оповів? — спитав пан суддя.
— Як на духу! — урочисто прорік Іван.
— І нічого не збрехав? — спитала мати. — Вибачайте на слові, панове врядні, — повернулася вона до суду, — але мушу сказати: мій хлопець таки любить брехнути. А коли не збрехнути, розпише, що ніби було й так, а воно не так.
— Але ж гроші знайшли? — спитав пан суддя.
— Знайшли! — гордо мовив Іван.