Атлантида
Шрифт:
Удосвіта я побігла до матросів. Вони лежали на палубі канонерки, байдикуючи, скориставшись з того, що білі ще відпочивали.
— Послухай, — попередила я старшого, — цієї ночі мені приснився чорний крук. Цей сон означає, що завтра тінь дерев Гао вже не врятує вашого командира.
А що вони й не ворухнулися, дивлячись у небо, і, здавалося, навіть не чули мене, додала:
— І тих, хто супроводжує його.
Сонце підбилося вже високо, и полковник та інші французи снідали в хаті, коли увійшов механік.
— Не розумію, що сталося з матросами. Працюють, наче чорти. Якщо й далі так триватиме, ми зможемо відчалити
— Тим краще, — сказав полковник. — Але хай вони не надто поспішають і зроблять все як слід. Маємо прибути до Ансанго лише наприкінці тижня. Краще вирушимо вдень.
Я затремтіла. Підійшла до нього й розповіла про свій сон. Він слухав із зачудованим усміхом, потім нарешті поважно відповів:
— Гаразд, маленька Таніт-Зерго, ми вирушимо сьогодні ввечері, бо ти бажаєш цього. — І поцілував мене.
Запала темрява, коли полагоджена канонерка вийшла з бухти. Французи, серед яких я бачила свого друга, довго махали нам своїми шоломами, доки не зникли з очей. Я залишилася сама й довго стояла на хиткій дамбі, дивлячись, як тече ріка, доки гуркіт пароплава «ба-ум-барабум» ущух серед ночі [56] .
Таніт-Зерга замовкла.
— Ця ніч була останньою для Гао. Коли я заснула й місяць високо піднявся над лісом, коротко загавкав пес. Потім заволали чоловіки, долинув жахливий жіночий крик. Хто хоч раз чув такі крики, ніколи не забуде їх. Коли зійшло сонце, воно побачило таку картину: я, гола, біжу, спотикаючись, разом зі своїми маленькими подругами за верблюдами, яких туареги, що конвоюють нас, поганяють на північ. Позаду по двоє з ярмом на шиї йшли жінки племені, серед яких була моя мати. Чоловіків лишилося мало. Майже всі вони разом з моїм батьком, хоробрим аскія Сонні, тепер лежали з перерізаними горлянками під руїнами Гао, знищеного бандою туарегів-ауелімідів, які напали, щоб повбивати французів з канонерки.
56
Див. звіт і Бюлетень Паризького географічного товариства (1897) про плавання вздовж Нігеру губернатора краю Томбукту полковника Жорра, лейтенантів Бодрі та Блюзе й священика Гакара з конгрегації Білих отців. (Нотатки п. Леру).
Туареги підганяли й підганяли нас, боячись погоні. Так ішли ми днів десять, і чим менше лишалося проса й конопель, тим нестерпнішою ставала ця подорож. Нарешті неподалік від Ізакер’єна, в краю Кідал, туареги продали нас караванові маврів трарза, який ішов з Мабрука до Рата. Спочатку мені здалося, що це щастя, бо ми сповільнили ходу. Але невдовзі під ногами з’явилося гостре каміння й жінки почали падати. А чоловіки… Останній з них давно вже помер від ударів палиці, коли відмовився йти далі.
У мене ще вистачало сил бігти поперед моїх маленьких подруг, аби не чути їхнього плачу. Коли котрась іа них впала на пісок і видно було, що вже не підведеться, один з наглядачів зійшов зі свого верблюда і, відтягнувши її трохи вбік, задушив. Але одного дня я почула зойк, який змусив мене озирнутися. Це волала моя мама. Вона стояла навколішках, простягнувши до мене руки. Я вмить опинилася біля неї. Але один з маврів, високий на зріст, зодягнений у все біле, відштовхнув мене. На його шиї крім чорних чоток висіли піхви з червоного саф’яну. Він витяг
Неподалік криниць Азіу на маврів напали туареги Кель-Газолет, раби великого племені кель-рхела, яке панує у Хоггарі, і повбивали всіх до одного. От мене й пригнали сюди й віддали Антінеї на знак поваги до неї. Я сподобалась їй, і вона була завжди доброю до мене. Як бачиш, тебе, охопленого лихоманкою, заколисує своїми розповідями, які ти навіть не слухаєш, не якась там рабиня, а остання представниця славетного роду правителів сонгаї — Сонні Алі, підкорювача країн і народів, аскія Мухаммеда, котрий, вирушаючи на прощу до Мекки в супроводі півтора тисяч вершників, узяв з собою три тисячі міскалів золота. В ті часи наша влада безперечно простягалася від Чаду до Туата й західного моря, а храм у Гао, брат неба, здіймався над іншими його суперниками в навколишніх містах, як тамариск посеред скромних рослин сорго.
РОЗДІЛ XVI
СРІБНИЙ МОЛОТОК
Я більше не захищаюся, лише бажаю
Дізнатися про місце, де маю принести жертву.
(«Андромаха», трагедія Жана Расіна)
Скажу, якою була погода тієї ночі, коли сталося те, про що я хочу розповісти. Близько п’ятої години небо вкрили хмари і в задушливому повітрі відчувалося наближення грози.
Все життя пам’ятатиму ту ніч. Це було 5 січня 1897 року.
Гірам-Руа й Гале знеможено лежали на килимку в моїй кімнаті. Ми з Таніт-Зергою, спершися ліктями на скелястий край вікна, спостерігали провісників грози. Блискавиці раз у раз краяли своїми блакитними зигзагами тепер уже суцільну пітьму, але грому не було чути. Гроза, не зачепивши скель Хоггару, помчала далі й залишила нас знемагати від задухи.
— Піду спати, — сказала Таніт-Зерга.
Я вже зазначав, що вікно її кімнати, розташованої над моєю, було метрів на десять вище від того, біля якого я стояв.
Вона взяла на руки Гале. Гірам-Руа іти не хотів. Вчепившись чотирма лапами в килимок, він сердито й жалібно гарчав.
— Залиш його, — сказав я. — Якийсь раз він може поспати тут.
Отже, малий хижак значною мірою відповідальний за події, які відбулися згодом.
Залишившись на самоті, я поринув у свої думки. Ніч була темною. Навколишні гори заснули в глибокій тиші.
Гарчання гепарда, що ставало все хрипкішим, повернуло мене до дійсності.
Ставши на задні лапи перед дверима, Гірам-Руа із скреготом дер їх кігтями. Якщо раніше він не хотів іти за Таніт-Зергою, то тепер поривався залишити мою кімнату. Він жадав вийти.
— Годі тобі, — цитьнув я. — Ану, лягай! — І спробував відтягти його від дверей.
Внаслідок цього я отримав удар лапою, від якого аж заточився.
Отже, я знову сів на диван. Та мій спокій тривав недовго. «Трохи щирості з самим собою, — сказав я собі. — Відколи Моранж залишив мене й відколи я побачив Антінею, мене переслідує єдина думка. Навіщо обмежуватися історіями, хай навіть чарівними, котрі розповідає Таніт-Зерга? Цей гепард стане мені приводом, а може, й провідником. О! Я передчуваю, що цієї ночі відбудуться дивовижні речі. Як я міг так довго лишатися бездіяльним!»