Звіробій
Шрифт:
— Мені сумно, Джудіт, що ти так гадаєш, — заперечила Гетті, похиливши голову на груди й задумано дивлячись на те місце, де й досі виднівся земляний горбик, під яким лежала її мати. — Мені дуже сумно слухати це. Я воліла б залишитись тут, де, може, й не народилася, але принаймні прожила майже весь свій вік. Я не люблю поселень колоністів — там панує розпуста й заздрість, яких бог не пускає сюди. Я люблю дерева, гори, озеро, струмки, все, чим так щедро обдарував нас господь, і мені буде боляче розлучитися з ними. Ти, Джудіт, гарна, й ти не слабоумна. Рано чи пізно ти вийдеш заміж, і тоді в тебе буде чоловік, а в мене — брат, який
— Ах, Гетті, якби це було можливо, я почувалася б у оцих лісах у тисячу разів щасливіше, ніж у поселеннях колоністів! Колись я думала інакше, але тепер усе змінилось. Та й де той мужчина, котрий зробить для нас це місце райським садом?
— Гаррі Марч кохає тебе, сестро, — заперечила сердешна Гетті, помимо волі відлущуючи на човникові шматочки кори. — Я певна, він буде щасливий стати тобі чоловіком. А мужнішого й хоробрішого юнака годі шукати в усьому нашому краї.
— Ми з Гаррі Марчем уже порозумілися, і не варто більше говорити про нього. Правда, є один хлопець, але… забудьмо про це. Нам треба зараз же вирішити, як ми житимемо далі. Зоставатися тут — я маю на увазі, зоставатися самим — ми не можемо, й, очевидно, нам уже ніколи не випаде повернутися сюди знову. До того ж, Гетті, настав час з'ясувати все, що тільки можливо, про наших родичів та наше сімейство. Я не вірю, що в нас зовсім немає родичів, і вони, певно, зрадіють, побачивши нас. Стара скриня тепер — наша власність, ми маємо право передивитися все, що в ній лежить. Мама була така не схожа на Томаса Гаттера, й тепер, коли стало відомо, що ми не його діти, я хочу нарешті дізнатися, хто ж був наш батько. Я певна, в скрині зберігаються папери, і ті папери можуть розповісти про наших батьків та інших родичів.
— Гаразд, Джудіт, тобі ліпше це знати, бо ти розумніша, ніж звичайно бувають дівчата, — так завжди казала мама, — а я тільки недоумкувата. Тепер, коли тато й мама померли, мені не потрібні ніякі родичі, крім тебе, і я не думаю, що зуміла б полюбити людей, котрих ніколи не бачила. Якщо ти не хочеш одружитися з Непосидою, то, їй-богу, не знаю, кого іншого могла б ти знайти собі в чоловіки, отож боюсь, що зрештою нам таки доведеться покинути озеро.
— А що ти думаєш про Звіробоя, Гетті? — спитала Джудіт, опускаючи голову так, як це робила її простакувата сестра, й намагаючись у такий спосіб приховати зніяковіння. — Ти б хотіла, щоб він став тобі братом?
— Про Звіробоя? — повторила Гетті, дивлячись на сестру з щирим здивуванням. — Але ж, Джудіт, Звіробій зовсім не гарний, він не годиться для такої дівчини, як ти.
— Однак він не потворний, Гетті, а врода в чоловікові мало важить.
— Ти так гадаєш, Джудіт? Я знаю, врода — жіноча чи чоловіча — нічого не важить для бога. Мама часто казала мені це, коли їй здавалося, ніби мене засмучує, що я не така гарна, як ти, хоч їй не треба було турбуватися, бо я ніколи не мріяла про те, що є у тебе, сестро. Але все-таки з краси втішно помилуватися. Мені здається, коли б я була мужчиною, то дбала б за свою зовнішність більше, ніж зараз. Вродливий мужчина має куди ліпший вигляд, аніж вродлива жінка.
— Бідолашне дитя, ти сама не тямиш, про що говориш! Для нас врода ще дещо важить, а для мужчини то пусте. Звісно, мужчина повинен бути високий на зріст, але чи мало є таких довготелесих, як Непосида; і спритний — я знаю чоловіків ще спритніших за нього;
— Це дивно, Джудіт! Досі я гадала, на цілому світі немає мужчини вродливішого, сильнішого, спритнішого й хоробрішого, аніж Гаррі Непосида. Принаймні я певна, що ніколи не зустрічала такого, хто був би йому в цьому рівня.
— Гаразд, гаразд, Гетті, досить уже про це. Мені неприємно слухати, коли ти так міркуєш. Це не личить твоїй безневинності, правдивості й сердечній щирості. Нехай Гаррі Марч іде звідси. Він хоче покинути нас сьогодні вночі, і я анітрохи за цим не шкодую. Шкода тільки, що він пробув тут так довго без ніякої користі.
— Ах, Джудіт, оцього я найдужче боялась! Я так мріяла, що він стане мені братом!
— Не треба тепер думати про це. Поговоримо ліпше про нашу нещасну маму та про Томаса Гаттера.
— Тоді, сестричко, говори ласкавіше, бо — хто його знає! — можливо, їхні душі бачать і чують нас. Якщо тато не був нам батьком, то все одно він був добрий до нас, давав нам їжу й притулок. Ми не можемо поставити на їхніх могилах надгробка з, написами, щоб розповісти про це людям, бо їх поховано під водою, тож ми повинні робити це самі.
— Тепер це їх мало цікавить, Гетті. Втішно усвідомлювати, що коли навіть мама зробила замолоду якусь велику помилку, то потім вона щиро покаялася в цьому. Гріхи їй, безперечно, простилися.
— Ах, Джудіт, не годиться дітям балакати про гріхи батьків! Краще поговоримо про наші власні гріхи.
— Про твої гріхи, Гетті? Та якщо на землі й існувало коли безгрішне створіння, то це ти. Аби я могла сказати чи хоча б подумати те саме про себе! Але ми ще побачимо. Ніхто не знає, які зміни в жіночому серці може спричинити любов до хорошого чоловіка. Мені здається, дитино, тепер уже я не маю від убрань колишньої втіхи.
— Дуже шкода, Джудіт, що навіть над могилами батьків ти думаєш про убрання. Та коли це справді так, як ти кажеш, тоді давай залишимося тут назавжди, а Непосида нехай іде куди хоче.
— Я залюбки пристаю на друге, але на перше — ніяк не можу, Гетті. Віднині ми мусимо жити, як належить поважним молодим жінкам. Тому ми не можемо залишитися тут, щоб з нас глумилися та лихословили грубі й злі на язик трапери та мисливці, які відвідують озеро. Хай Непосида йде собі геть, а я вже якось зумію побачитися із Звіробоєм, і тоді наше майбутнє швидко проясниться. Ой Гетті, сонце вже сіло, і ковчег бач як далеко відплив од нас! Давай хутенько повернемось на баржу та порадимося з нашими друзями. Сьогодні вночі я зазирну до скрині, а завтра покаже, що нам робити. Принаймні гуронів неважко буде підкупити тепер, коли ми маємо змогу вільно розпоряджатися своїм майном і не боятися Томаса Гаттера. Хай би мені тільки пощастило вирвати Звіробоя з їхніх рук, а порозуміємося ми з ним за годину.
Джудіт говорила рішуче і владно, знаючи з досвіду, як треба поводитися з своєю слабоумною сестрою.
— Ти забуваєш, Джуді, що нас сюди привело, — докірливо заперечила Гетті. — Тут мамина могила, і щойно поруч неї ми поклали батькове тіло. Негарно на цьому місці так багато говорити про себе. Ліпше давай помолимось, щоб господь бог не забув нас і навчив, куди нам їхати й що робити.
Джудіт мимоволі поклала весло, а Гетті стала навколішки й поринула в своє благочестиве, нехитре моління.