Звіробій
Шрифт:
— Хіба не бачиш мокасина? — нетерпляче сказала Уа-та-Уа. — Подивися й побачиш…
— Дай-но мені трубу, Гаррі,— перебив її Гаттер, — і згорни вітрило. Індіянська жінка рідко коли втручається в чоловічі справи, а якщо вже втручається, то недарма. Так і є: мокасин плаває біля одної з паль. Може, й справді без нас у замкові побували гості. А втім, мокасини тут не дивина, бо я й сам ношу їх, і Звіробій носить, та й на тобі, Гаррі, теж мокасини. Навіть Гетті частенько взуває їх замість черевиків. От тільки на ніжках Джудіт я ніколи не бачив мокасинів.
Непосида спустив вітрило. «Ковчег» на цей час був ярдів за двісті од «замку» й за інерцією ще плив уперед, але так повільно, що це не викликало занепокоєння. Тепер усі по черзі брали в руки трубу, пильно оглядаючи «замок» і
Гаттер і Непосида міркували й так і сяк, хоч старий бачив у появі мокасина вельми погану ознаку, а Гаррі, як завжди, сприйняв це за дурницю. Індіянин мав свою власну думку: для нього мокасин—однаково що слід, знайдений у лісі, він сам собою попереджає, кого слід чекати — ворога чи друга. Нарешті Уа-та-Уа, щоб розв'язати всі сумніви, зголосилась поплисти човником до палісаду й привезти мокасин на «ковчег». Тоді по узорах на ньому легко було б встановити, з Канади він чи ні. Білі радо пристали на цю пропозицію, але в розмову втрутився делавар. Якщо вже так необхідна розвідка, сказав він, то нехай ліпше воїн наражається на небезпеку. І тим спокійним, але беззаперечним тоном, яким індіанські чоловіки віддають накази своїм жінкам, він заборонив нареченій сідати в човна.
— Гаразд, делаваре, тоді паняй сам, якщо жалієш свою скво, — сказав безцеремонний Непосида. — Треба забрати того мокасина, бо ж Плавучому Томові доведеться стовбичити тут, поки й піч вихолоне в його хижці. Зрештою, то тільки клапоть оленячої шкури, і хоч би як його було скроєно, він негоден налякати справжніх мисливців, що переслідують дичину. То що ж ти скажеш, Змію, кому сідати в човен: тобі чи мені?
— Пусти червоношкірого. В нього очі гостріші, ніж у блідолицього, вони краще бачать гуронські хитрощі.
— Е ні, голубе, проти цього я сперечатимусь до останнього подиху! Очі білої людини, так само як і ніс, і вуха, багато кращі за індіянські, коли їх добре тренували. Не раз і не два я перевіряв це на ділі, і завжди виходило саме так. Проте, я гадаю, найпослідущий волоцюга, делавар він, а чи гурон, спроможний розшукати дорогу до хижі й вернутися назад. А тому, Змію, берися за весло, і хай тобі щастить.
Тільки-но припнувся балакучий Непосидин язик, Чингачгук скочив у човника й занурив весло у воду. Уа-та-Уа, як і годиться індіянській дівчині, стежила за відплиттям воїна з мовчазною покірливістю, але це не тамувало її сердечного щему, не глушило побоювань, притаманних її статі. Вподовж усієї минулої ночі й аж до тої миті, коли вони обоє захопилися прозорною трубою, Чингачгук виявляв до своєї нареченої стільки мужньої ніжності, що це зробило б честь навіть людині з витонченими почуттями. Але тепер найменші ознаки слабості зникли, поступившись місцем непохитній рішучості. Хоч Уа-та-Уа сором'язливо пробувала зазирнути йому в очі, коли човник відчалював од борту «ковчега», гордість не дозволила воїнові відповісти на цей тривожний люблячий погляд.
Суворість і зосередженість делавара цілком відповідали тим обставинам, за яких він вирушав на розвідку. Якщо вороги справді захопили будинок, він мав плисти під самісінькими дулами їхніх рушниць, а до того ще й без будь-якого прикриття, котре відіграє таку суттєву роль в індіянській військовій тактиці. Одне слово, навряд чи можна було вигадати щось небезпечніше, й коли б Змій мав за плечима бодай десятилітній воєнний досвід чи коли б його друг Звіробій був поруч нього, він
Чингачгук сміливо веслував до палісаду, водночас стежачи за численними стрільницями в стінах будинку. Кожної миті він чекав, що побачить вистромлене дуло рушниці або почує сухий тріск пострілу. Однак він щасливо пригнався до паль. Тут він був до певної міри захищений, бо між ним та будинком здіймалася надводна частина палісаду; отже можливість підступного замаху на його життя набагато зменшилась. Ніс човника був скерований на північ, коли Чингачгук досяг паль; мокасин плавав неподалік. Та замість підібрати його, делавар повільно проплив навколо всієї споруди, уважно оглядаючи кожен предмет, що міг би виказати присутність ворогів або ж посвідчити про нічний напад. Однак нічого підозрілого він не помітив. Глибока тиша панувала в будинкові. Жоден засув не було зрушено з місця, жодного віконця не розбито. Дверей, напевне, ніхто не чіпав, відколи вони зачинились за Гаттером, і навіть на воротах доку були цілісінькі всі засуви й замки. Одне слово, найпильніше й найдоскіпливіше око не добачило б тут жодних слідів ворожих відвідин, з якими можна було пов'язати появу отого мокасина.
Делавар вагався, не знаючи, що робити далі. Пропливаючи перед входом до «замку», він уже ладен був зійти на поміст і, зазирнувши в котрусь із стрільниць, подивитися, що робиться всередині. Та все-таки на це він не зважився. Молодий воїн ще не мав життєвого досвіду в таких справах, але стільки наслухався про індіянські воєнні хитрощі й так близько брав до серця розповіді про витівки старих звитяжців, себто теоретично так засвоїв усю цю науку, що тепер не міг допуститися надто грубої помилки, як ото грунтовно підготовлений студент, почавши правильно математичну вправу, звичайно не заплутається в її остаточному розв'язанні. Облишивши думку про висадку на поміст, Чингачгук неквапливо плив далі попід палісадом. Наблизившись до мокасина з протилежного боку, він спритним, майже непомітним рухом весла вкинув собі в човника зловісний предмет. Тепер можна було повертатись. Але зворотний шлях здавався юнакові ще небезпечнішим, бо стрільниці опинилися в нього за спиною. Якщо в «замкові» справді зачаївся ворог, він миттю збагне, ради чого сюди припливав делавар. Отже, попри небезпеку, не лишалось нічого мудрішого, як веслувати спокійно й упевнено, ніби цей огляд розвіяв усякі підозри. Делавар саме так і вчинив, без найменшого поспіху веслуючи до «ковчега» й переборюючи нестерпне бажання дати більше волі рукам чи хіба б на мить озирнутись.
Жодна турботлива й ніжна дружина, вихована бодай у найцивілізованіших умовах, не зустрічала свого чоловіка-воїна з таким хвилюванням, з яким Уа-та-Уа дивилася на Великого Змія делаварів, коли той цілий-здоровий сходив на борт «ковчега». Вона тамувала свої почуття, але радість палахкотіла в її темних очах і посмішка, що осявала гарні вуста, промовляла словами, які чудово розумів коханий.
— Ну, що там, Змію? — гукнув Непосида. — Які новини про водяних щурів? Чи показали вони зуби, коли ти кружляв біля їхньої нори?
— Мені не подобається та нора, — з притиском відповів делавар. — Надто тихо. Так тихо, що можна бачити тишу.
— Оце вже справді по-індіянському! Ніби що буває тихіше за цілковиту порожнечу! Якщо не маєш ліпших доказів, Гаттеру лишається тільки напнути вітрило й поснідати під рідною стріхою. А куди подівся мокасин?
— Ось він, — відповів Чингачгук, простягаючи здобутий трофей.
Придивившись до мокасина, Уа-та-Уа впевнено сказала, що він гуронський, бо на передку по-особливому розташовані голки їжатця. Гаттер і Непосида погодилися з нею. Але з цього ще не випливало, що власник мокасина засів у «замкові». Мокасин міг приплисти здалеку чи навіть спасти з ноги розвідника, який залишив будинок, виконавши певне доручення. Одне слово, мокасин нічого не пояснював, хоча й насторожував.