Звіробій
Шрифт:
— Це не так гарно, — відповіла Гетті.— Гадаю, ви недовго носили це ім'я?
— Тільки до того часу, поки стягся грошима на карабін, — відповів юнак, і крізь його звичайний спокій та витриманість прозирнула деяка гордість. — Тоді побачили, що я можу забезпечувати вігвам дичиною. Згодом я дістав ім'я Звіробій, яке ношу й досі, хоч воно дуже буденно звучить для тих, хто зважає, що доблесніше здобути скальп ближнього, ніж оленячі роги.
— Ну, Звіробою, я до них не належу, — відповіла Гетті просто. — Джудіт любить солдатів, і червоні мундири, і пишні китиці, а для мене все те ніщо. Вона
— Так, як ви мислите, Гетті, для вас цілком природно, й нічого іншого я не чекав.
Кажуть, ваша сестра вродлива, надзвичайно вродлива для простої смертної, а краса завжди шукає, щоб нею захоплювались.
— Невже ви ніколи не бачили Джудіт? — спитала дівчина з раптовою серйозністю. — Якщо ні, негайно йдіть і подивіться на неї. Навіть Гаррі Непосида не такий гарний з себе. Хоч він мужчина, а вона жінка.
Звіробій з жалем подивився на дівчину. ЇЇ бліде личко трохи зарожевіло, а очі, звичайно такі лагідні та ясні, заблищали, виказуючи затаєне почуття.
— Ох, Гаррі Непосида! — пробурмотів він сам до себе, прямуючи через каюту на протилежний кінець «ковчега». — Ось що значить зовнішній лоск та добре почеплений язик. Неважко помітити, куди прихиляється серденько цього нещасного створіння, хоч як би там велося з твоєю Джудіт.
Тут залицяння Непосиди, кокетування його коханої, роздуми Звіробоя та тихі мрії Гетті зненацька урвала поява човника, в якому власник «ковчега» проплив вузьким проходом між кущами, що правив за своєрідний рів на підступах до його житла. Очевидно, Гаттер, або Плавучий Том, як його запросто звали мисливці, обізнані з його звичками, пізнав Непосидин човник, бо нітрохи не здивувався, побачивши велета на баржі.:Навпаки, він поздоровкався з ним не тільки привітно, але з видимим задоволенням, до якого домішувався легкий жаль з приводу того, що Гаррі не з'явився на кілька днів раніше.
— Я чекав тебе ще на минулому тижні,— сказав він чи то буркотливо, чи то привітно, — і дуже сердився, що ти не показуєшся. Тут проходив гонець, попереджаючи траперів і мисливців, що між Колонією та Канадою знову заварилася каша. І я почував себе вельми самотньо у цих горах, маючи три скальпи й лише одну пару рук, щоб їх захищати.
— Воно й зрозуміло, — відповів Марч. — Так і має почуватися батько. Були б у мене такі дочки, як Джудіт та Гетті, я, безперечно, сказав би те саме. Хоч, взагалі кажучи, мене цілком влаштовує, коли найближчий сусіда живе за п'ятдесят миль, а не в тебе під носом.
— Однак ти визнав за краще не блукати в цих нетрях одинцем, знаючи, що канадські дикуни, можливо, вештаються поблизу, — заперечив Гаттер, кидаючи недовірливий і водночас допитливий погляд на Звіробоя.
— А чом би й ні? Кажуть, що навіть поганенький супутник допомагає скоротати дорогу. А цього хлопця я вважаю добрим товаришем. Це, Томе, Звіробій, уславлений мисливець серед делаварів, але сам християнин від народження й за вихованням, як ти чи я. Звісно, парубкові далеко до досконалості, але трапляються люди й гірші в тих краях, звідки
— Вітаю, вас, молодий чоловіче, — пробурчав Том, подаючи юнакові тверду, костисту руку, як доказ своєї щирості.— В такий час кожна біла людина друг, і я розраховую на вашу підтримку. Діти іноді примушують стискатися навіть камінне серце, і доля двох дочок хвилює мене більше, ніж усі мої пастки, шкури й права на цю країну.
— Так воно й має бути! — вигукнув Непосида. — Справді-бо, Звіробою, ми з тобою ще не маємо в цьому досвіду, але все одно я вважаю, що так і має бути. Коли б і в нас були дочки, то напевне і ми б почували те саме, і я вклоняюсь людині, яка поділяє ці почуття. Щодо Джудіт, старий, то я вже записався до неї в солдати, а Звіробій допоможе тобі оборонити Гетті.
— Вельми вам вдячна, майстре Марчу, — відповіла красуня своїм звучним глибоким голосом. Як і в Гетті, вимова в неї була чітка і правильна, що свідчило про краще виховання, ніж можна було сподіватися, дивлячись на її батька та знаючи його життя. — Вельми вам вдячна, але в Джудіт Гаттер стане мужності й досвіду, щоб покладатися більше на себе, а не на таких вродливих вітрогонів, як ви. Коли нам таки доведеться стикнутися віч-на-віч з дикунами, то ви вже краще зійдіть з моїм батьком на берег, а не ховайтеся в хижі під приводом, що захищаєте нас, жінок, і…
— Ой дівко, дівко, — перебив її батько, — припни свого язика та вислухай правду! Дикуни вже вештаються побіля озера, і хто його зна, чи не надто близько вони оце зараз і чи не надто скоро ми про них почуємо.
— Якщо це правда, майстре Гаттере, — сказав Непосида, змінившись на лиці, що свідчило тільки про те, як серйозно він сприйняв повідомлення старого, й зовсім не вказувало на легкодухий переляк, — якщо це правда, то твій ковчег стоїть страшенно невигідно. Маскування ввело в оману Звіробоя й мене, але навряд чи воно піддурить справжнього індіянина, що вийшов полювати на скальпи.
— Цілком згоден з тобою, Непосидо, і всією душею бажав би, щоб ми оце стояли де завгодно, тільки не в цьому вузькому покрученому протоці. Правда, зараз він нас ховає, але стане згубним, коли нас викриють. А що дикуни близько, то тим паче нам важко виплисти з річки, не ризикуючи бути підстреленими, як дичина на водопої.
— А ви певні, майстре Гаттере, що червоношкірі, котрих ви боїтеся, дійсно прийшли сюди з Канади? — запитав Звіробій скромно, але серйозно. — Ви бачили хоч одного й чи можете сказати, як вони розмальовані?
— Я знайшов їхні сліди поблизу, але не бачив жодного червоношкірого. Я проплив протоком униз приблизно на милю, оглядаючи свої пастки, коли раптом помітив свіжий слід, що перетинав край болота й тягся на північ. Не минуло й години, як хтось там пройшов. За розміром ступні та манерою вивертати п'яти я враз розпізнав ходу індіянина ще до того, як знайшов стоптаний мокасин, кинутий його хазяїном як непотріб. Я навіть бачив, де індіянин зупинився, щоб зробити собі новий; це було всього за кілька ярдів од того місця, де він покинув старий.