Знедолені
Шрифт:
Книга сьома
Удар у відповідь
1. У якому дзеркалі пан Мадлен побачив своє волосся
Розвиднялося. Фантіна всю ніч металась у гарячці, проте її безсоння було сповнене щасливих видінь; над ранок вона задрімала. Сестра Симпліція, яка не відходила від хворої, скористалася з її сну, щоб приготувати для неї нову порцію хінної настоянки. Черниця вже кілька хвилин була в лікарняній аптеці і придивлялась у світанковій сутіні до пляшечок і порошків. Раптом вона обернулась – і
– Це ви, пане мер! – вигукнула сестра.
– Як почуває себе ця бідолашна? – тихо запитав він.
– Зараз непогано. Але вчора ми так тривожились!
Вона розповіла йому, що Фантіні було зовсім зле, але тепер їй краще, бо вона думає, що пан мер поїхав до Монфермея по її дитину. Сестра не наважилася розпитувати пана мера, але з його вигляду зрозуміла, що він їздив не туди.
– Ви добре зробили, не ставши розчаровувати її.
– Так-то воно так, – сказала сестра, – але що ми скажемо їй тепер, коли вона загледить вас і не побачить своєї дитини?
Якусь мить він мовчав замислений, потім мовив:
– Бог нам підкаже.
– Але обманювати не можна, – ледь чутно прошепотіла сестра.
У кімнаті вже зовсім розвиднілось. Випадково сестра підвела очі й глянула на Мадлена.
– Боже! – вигукнула вона. – Що з вами сталось? У вас зовсім біле волосся!
– Біле волосся? – повторив він.
Сестра Симпліція не мала люстерка. Вона понишпорила в якійсь коробці й дістала звідти дзеркальце, що його лікар притуляв до губів хворого, коли треба було з’ясувати, дихає той чи ні. Мадлен підніс те дзеркальце до очей, подивився на себе й кивнув:
– Справді!
Він промовив це зовсім байдуже, думаючи про щось інше.
Сестра похолола від якогось неусвідомленого жаху.
– Можна мені пройти до неї? – спитав Мадлен.
– А хіба ви не збираєтеся послати когось по її дитину, пане мер? – наважилася запитати сестра.
– Неодмінно, але для цього знадобиться два або три дні.
– Якби ви не показувалися їй на очі, пане мер, – боязко почала сестра, – тоді можна було б умовити її набратись терпіння, і коли привезуть дитину, вона подумає, що й ви приїхали з нею, і нам не доведеться вдаватися до обману.
Мадлен замислився на кілька секунд, а тоді сказав із властивою йому спокійною рішучістю:
– Ні, я мушу її побачити. Можливо, в мене обмаль часу.
– Тоді проходьте, – сказала сестра. – Але вона спить.
Він зайшов у кімнату Фантіни, наблизився до ліжка і трохи відгорнув запону. Вона спала. Щоки в неї порожевіли, довгі біляві вії, єдине, що лишилося від її дівочої краси, тремтіли уві сні, на обличчі застиг вираз блаженства. Побачивши її такою, годі було повірити, що ця жінка безнадійно хвора. Здавалося, вона ось-ось змахне невидимими крильми й полетить.
Аж ось Фантіна розплющила очі, побачила його й спокійно, з усмішкою спитала:
– А де Козетта?
2. Фантіна щаслива
Вся вона світилася тихою радістю, і її запитання прозвучало з такою глибокою вірою, що Мадлен не знайшовся на відповідь.
– Я
Він відповів неуважно і згодом не міг пригадати, що саме тоді сказав.
На щастя, з’явився лікар, якого покликала сестра. Він поквапився на підмогу Мадленові:
– Заспокойтеся, голубонько, – сказав лікар. – Ваша дитина тут.
Очі Фантіни засяяли, й вона склала руки в палкому благанні.
– О, принесіть же її мені! – вигукнула вона.
Зворушлива ілюзія матері! Козетта все ще була для неї малям, яке носять на руках.
– Не тепер, – заперечив лікар. – У вас іще гарячка. Побачивши свою дитину, ви розхвилюєтесь, і вам погіршає Треба спочатку одужати.
– Я вже одужала! – сердито вигукнула вона. – Який же він йолоп, цей лікар! Я хочу бачити свою дитину, хочу!
– От бачите, – сказав лікар, – як ви розхвилювалися. Поки ви будете в такому стані, я не дозволю вам побачитися з дитиною. Побачити її – це ще не все, вам треба жити для неї. Коли ви станете розважливішою, я сам приведу до вас дівчинку.
Бідолашна мати похилила голову.
– Пане лікарю, пробачте мені. Я розумію, ви боїтеся, що я розхвилююсь, я чекатиму, поки ви скажете, але повірте, мені не зашкодило б, якби я побачила свою донечку. Вона стоїть у мене перед очима від учорашнього дня. Якби її принесли зараз мені, я б тільки ніжно поговорила з нею. Хіба не зрозуміло, що я дуже хочу побачити свою дівчинку? Я не гніваюсь. Я знаю, що скоро буду щаслива. Я вже зовсім здорова, але я лежатиму тихо й не ворушитимусь, ніби я хвора. Тоді пан лікар буде задоволений і скаже: їй можна принести її дитину.
Мадлен сів на стілець біля ліжка хворої. Вона обернулась до нього і засипала його запитаннями:
– Як вам з’їздилося, пане мер? Скажіть мені тільки, як вона себе почуває? Чи не втомила її дорога? Мабуть, вона й не впізнає свою матір! Стільки минуло часу, певне, дитина зовсім мене забула, бідолашна крихітка! Діти не мають пам’яті. Вони як ото пташки. Сьогодні воно таке, завтра інше – і ні про що не замислюється. Ті Тенардьє піклувалися про неї? Годували її добре? О, скільки я вистраждала, якби ви знали! Але тепер усе позаду. Я така щаслива! Пане мер, якою вона вам здалася? Правда ж, вона гарна, моя люба донечка? А в диліжансі, мабуть, було холодно. Невже не можна привести її до мене бодай на мить? О, якби ви тільки захотіли, ви ж мер!
Він узяв її за руку і сказав:
– Козетта дуже гарна, вона почуває себе добре, і ви скоро побачите її, але заспокойтеся. Ви говорите надто схвильовано, до того ж висовуєте руки з-під ковдри, і через те у вас кашель.
Справді, напади кашлю уривали Фантіну майже на кожному слові.
Мадлен усе тримав хвору за руку. Здавалося, він хотів щось сказати їй, але вагався. Лікар пішов, з ними лишилася тільки сестра Симпліція.
Аж раптом, порушивши мовчанку, Фантіна вигукнула:
– О Боже! Я чую голос своєї донечки!