Зло
Шрифт:
Я потягла його до дзеркала в коридорі:
– Я знаю, ти не любиш дивитися у дзеркало, проте зроби це для мене. Подивись на нас, Яне. На себе і на мене. Подивись дуже уважно. Невже ти не бачиш, що ми з тобою дві краплини води? Ми – однакові, Яне. Ти– справжній шедевр з маленькою тріщинкою. – Я провела пальцем по його щоці. – І я така сама. В мене теж є ця тріщина. Не на обличчі, а десь глибоко
Ян обійняв мене.
– Я тримаю тебе, зіронько. Оберігаю. Я тебе кохаю.
Хто з богів торгує забуттям? Продайте мені, будь ласка, три чи чотири століття в обіймах Янаї Ні, краще п'ять. У борг. Я розплачуся, неодмінно розплачусь! Зробіть із нас пам'ятник коханню. Прекрасну мармурову статую, щоб прославляти його за життя, чи сплетіть нас у гранітних обіймах на його хресті, якщо воно вже померло. Продайте мені ну хоч одне століття! Якихось нещасних сто років! Що це для вас? Один-єдиний подих. Для нас– хвилина спільного дихання, хвилина спокою, хвилина вічности.
Ян схопив мене на руки, заніс у вітальню, поклав на диван:
– Марго, що з тобою? Тобі недобре?
Така легкість у всьому тілі. В голові поморочилося, кімната повільно оберталася навколо мене.
– Ні, Яне, мені добре. Мені дуже добре з тобою.
Стурбоване обличчя Яна. Він скривився, немов од раптового болю.
– Ну що ти з собою робиш, зіронько? Навіщо ти себе руйнуєш? Ти…
– Припини, Яне! Негайно! – Я різким рухом сіла на дивані і відштовхнула його від себе. – Я чудово почуваюся. Просто трішечки зголодніла, от і поморочиться в голові. Ну то що, нагодуєш мене чи понесеш у спальню голодною?
Ян стримав посмішку і зробив вигляд, що замислився:
– Холодильник у мене порожній. – Розмірковував уголос. – А скільки ти протримаєшся голодною? Навіть не знаю. Така немічна, така слабенька…
– Що ти сказав??! – Подушки з дивану перетворилися на гарматні ядра.
Ян закрив голову руками:
– Все, все, все!!! Ти – сильна! Ти – най-силь-ні-ша!!!
Я скинула його на підлогу, сіла на нього верхи і почала гамселити подушкою в груди. На моє щастя, Ян не опирався, а просто лежав і, усміхаючись, спостерігав за моєю бурхливою діяльністю.
– Повторюй за мною:
Він відкашлявся і старанно промовив:
– Марго, ти – напрочуд енергійна жінка.
– Гаразд. А тепер: «У ліжку ти нестримна і палка, як Фудзіяма».
Ян голосно засміявся.
– Яне!
– Все, все!! Вже повторюю. Гм… У ліжку ти… нестримна і гм… палка, як… як… як Хіросима!!!– Він знову зайшовся сміхом.
– Яне, припини! Я сказала: «як Фудзіяма», а не «як Хіросима». І, до речі, з таким не жартують.
Проте я не витримала і теж засміялася. Раптом Ян різко скинув мене з себе і наступної миті ситуація кардинально змінилася: я лежала на підлозі, Ян – на мені. Щоправда, я пручалася по-справжньому, але на нього це не справляло жодного враження. Ян почекав, доки я втихомирюся, нахилив голову і прошепотів мені у самісіньке вухо:
– Марго, ми майже спізнилися.
– Спізнилися? Куди?
Він зітхнув:
– Це мало б бути сюрпризом, проте твоя нестерпна поведінка перетворила його на ультиматум.– Виникла багатозначна павза.
Я вмостилася трохи зручніше:
– Я слухаю, Яне. Дуже уважно.
– У тебе є вибір: або ти й далі пручаєшся, і ми переносимо місце бойових дій у спальню, що загрожує тобі голодною смертю, а мені – втратою контракту, або ми все ж таки їдемо на прийом.
– Який прийом?
– Важливий для мене, зіронько. Слухай: в місті будується новий банк. Гігантський капітал, фінансові операції на межі можливого, розкішний десятиповерховий будинок. Король серед банків. І як ти думаєш, кому доручили його проектувати? Вгадай з двох спроб!
Я потерлася носом об його щоку:
– Королю архітекторів, кому ж іще?
– Вгадала, зіронько. Гроші в цю справу вкладено неймовірні. Сьогодні о дев'ятій в « Elitu» збереться вся еліта (пробачмені тавтологію), яка має хоч якийсь стосунок до проекту. Великі гроші – великі люди. Представники адміністрації, відомі бізнесмени, економісти, юристи, всілякі там радники з усіх можливих питань, навіть якийсь посол буде. Бенкетик – звичайна формальність. Нам треба тільки показатися, трішечки там понудьгувати і зникнути. Заодно й повечеряємо.