Зло

Баграт Людмила

Я залетіла до кімнати, швидко замкнулася і притиснулася до дверей спиною. Алі шугнув під ноги, переляканий моєю раптовою появою. Я взяла його на руки і почала заспокоювати, прислухаючись, як завмирають, віддаляючись, кроки Костянтина.

Тієї ночі я не спала: до самого ранку пересувала меблі, витирала пил, мила, шкрябала, вичищала. Повісила гардини, поставила квіти на підвіконня, книжки на полиці, поклала одяг у шафу. Об одинадцятій ранку квартиру було не впізнати. Решту дня я витратила на дрібні зміни в інтер'єрі і прання білизни. Останньою жертвою гігієни став Алі. Я викупала його новим шампунем, на що він дуже образився і втік від мене на найвищу шафу, де й вилизував сліди моєї діяльності зі свого хутра з мордочкою а ля «життя репнуло та ще й на мене гепнуло».

Як домовлялися, о шостій я прийшла по браслет. На жаль, старого майстра не було. Його заступник, невиразноликий і нудьгуватий юнак передав мені коштовність.

Вона була бездоганною. Саме те, про що я мріяла. Я хотіла сказати про це старому, подякувати ще раз за його роботу:

– Як мені побачити майстра, який виконував моє замовлення?

Хлопець похитав головою:

– Ніяк не можна. Він захворів.

– Тяжко?

– Так, мікроінсульт.

– Шкода. Він так мені допоміг. Був таким добрим…

– І талановитим, – тихо додав хлопець.

Засмучена, я залишила майстерню.

Сьома година. Я лежала в ліжку і дивилася на стелю. Завеликий браслет, виблискуючи, бовтався на моєму зап'ястку. Здається, все перевірено. Я тремтіла від хвилювання. Господи, допоможи мені! Доле, мій янголе-охоронцю, хоч хтось! Хтось, хто мене зараз чує. Допоможіть мені здійснити замислене. Якщо я прокинуся наступного ранку з браслетом на руці, – я божевільна, хвора, недоумкувата. Я не хочу божеволіти, не хочу, не хочу!!!

Серце калатало, наче скажене. Від хвилювання мені ніяк не вдавалося заснути. Я підвелася, відчинила шафу, знайшла димедрол. Ковтнула одну таблетку. Брешу. Три. Знов лягла. Алі скочив на ліжко, пухнастий, як хмарка, вмостився поруч і замуркотів. Уже пробачив мені вранішню ванну. Я почала гладити його між вушок. Легкі рухи рукою. Туди-сюди, туди-сю…

Я стояла перед дверима Яна і прислухалася. Тихо. Так. Він дуже тихий. Проте він там, у квартирі, я це відчувала. Ненавиджу дзвонити. Простий натиск кнопки, а за дверима зчиняється такий галас, наче спрацювала сигналізація. Я постукала. Тричі. З досить довгими паузами. Легкі кроки. Двері відчинилися – на порозі стояв Ян. Такий незвичний– потерті джинси, рукава незрозумілого кольору сорочки високо закосані, руки– в білій глині, на обличчі– піт.

Я підійшла до нього, пальцем провела доріжку по спітнілій щоці і прошепотіла:

– Здрастуй, Яне! Я повернулася. – Він мовчки пропустив мене в квартиру.

Боже мій, на що перетворилася вітальня! Килим відсунутий, підлога вкрита газетами, скрізь біла глина, а посеред цього хаосу– майже закінчена скульптура. Дівчина сидить на скелі, замріяно дивиться кудись у далечінь, вітер відкидає назад її довгі кучеряві коси, грається спідницею. Морські хвилі щосили вдаряються об скелю, немов намагаються її зруйнувати, проте марно. Я обійшла скульптуру, придивилася. Ян мовчки спостерігав за мною, спершись на підвіконня. Не помітити, що я схожа на дівчину, було складно. Отож це я. Тільки я не просто сиджу на скелі. Я до неї прикута. Великими, тяжкими кайданами, які міцно охоплюють майстерно виліплені зап'ястки. Я прикута і я всміхаюся. Здається, мені це подобається.

Я подивилася на Яна:

– Не знала, що ти вмієш таке ліпити. Вона гарна.

– Вона гидка, смішна, вульгарна! Нічого спільного з оригіналом! Зовсім нічого, хоч як я намагався!– Він підійшов до скульптури і накрив її тканиною.– Жалюгідна копія, проте це все, що в мене є.

Я підійшла до нього:

– Ні, Яне! В тебе є я.

Він ухопив мене за плечі:

– Ти? У мене є ти? Ти приходиш і йдеш, коли тобі заманеться. Що я для тебе? Чергова примха?

– Не кажи так, Яне! Це неправда. І ти це знаєш. Ти мені потрібний. Треба було… мені… Я… Я мусила зникнути на кілька днів. Це було важливо. Ти… ти сам знаєш, що таке термінове відрядження!

– Так, я знаю. А чи знаєш ти, як це, прокидатися у порожньому ліжку, тримаючи в обіймах не її, а спогад про її тіло, запах її шкіри? Троянда на подушці– який красивий жест! Холодна естетика, що завдає болю. Бути з жінкою – це не просто приємний необтяжливий секс, поцілунок у щічку – і

розбіглися. Як ти не розумієш? Бути з жінкою – це спати з нею, засинати і прокидатися– чуєш? – прокидатися разом з нею, коло неї, на ній, під нею, в ній, чорт забирай!

Я оторопіла. На очах з'явилися сльози.

– Не кричи на мене, Яне. Не смій на мене кричати. Ніколи. – Він мовчав. – Ти розповів мені, що це таке бути з жінкою. Дякую. Тепер я розповім тобі, що це таке, бути з чоловіком. Слухай!

Живе собі дівчинка, живе і поволі перетворюється на жінку. Вона подовгу роздивляється своє тіло у дзеркалі, захоплюється своєю вродою, яка належить їй. Тільки їй одній. Проте по-справжньому жінкою вона стає лише тоді, коли захоче, всіма силами своєї душі, а не тільки тіла, забажає поділитися своєю вродою з чоловіком. Не переспати, не порозважатися, не продати, а подарувати, саме подарувати. Всю себе. До останнього. Дефлорація не робить дівчину жінкою, хоч би що казали знавці цієї справи. Жінкою стають день у день, поволі, починаючи з дитинства. Зрозумій же мене! Принаймні хоч спробуй зрозуміти! Не бути з чоловіком, щоб стати жінкою, а стати жінкою, щоб бути з чоловіком. Для жінки все завжди набагато складніше. І от ми підійшли до головного. Бути з чоловіком – це не просто шукати задоволення, розчепірюючи ноги перед першим ліпшим. Дивись на мене! Я хочу бачити себе в твоїх зіницях! Бути з чоловіком – це впустити його у свій світ, своє тіло, свій розум, у свою кров. Впустити туди, де, крім нього, чоловіка, може бути лише твій з ним спільний витвір – дитина. Бути з чоловіком – це завжди віддавати і віддаватися, бачити щастя в тому, що він бере тебе, що ви єднаєтеся, а потім кричати від болю, коли він залишає тебе, бо це втрата, це… це… це, як викидень!– Ян не зводив з мене очей. – Ти чуєш мене? Ти чуєш чи тобі наплювати на всі ці «жіночі примхи», на сльози, нюні та інші, мовляв, дрібниці? Так? Кажи мені, так? – Ян обійняв мене, проте я пручалася в його руках сполоханим птахом. Я гамселила його в груди, обличчя, плечі і спину, але він просто замкнув навколо мене залізне кільце своїх рук і спокійно зносив кожен удар.– Я мусила деякий час побути на самоті! Розумієш, му-си-ла! Ти не знаєш, що це таке– дарувати себе, ти не знаєш, як це – коли тебе відкривають світові, коли ти стаєш іще вразливішою і беззахиснішою, аніж була, якщо це взагалі можливо! Ти закритий, все своє життя зачинений, тобі не збагнути, як це! Ти– наче ті скелі, які нічого не відчувають! Я тебе ненавиджу! Ненавиджу!

– Я кохаю тебе.

Далі, знесилена, я не могла пручатися.

– Відпусти мене, Яне.

– Ні. Я не можу. Ти впадеш. Ти слабенька. Я хочу допомогти тобі.

– Падати інколи корисно. Відчуваєш землю.

– Я ніколи не дам тобі впасти.– Він підхопив мене на руки і поніс у ліжко. – Я ніколи тебе не зрозумію. Ніколи. Чоловік не може зрозуміти жінку. Він може казати, що розуміє, проте це – брехня. Чоловік може лише кохати і захищати. Це – все, що йому даровано Богом. А ще, дуже рідко, вінможе відчувати жінку, яку кохає. По-справжньому кохає. Я не розумію тебе, Марго, але я відчуваю, що помилився, дорікаючи тобі. Тобі був потрібен час. Мені – ти. Пробач, зіронько. Я вже ніколи не кричатиму на тебе. Я був розлюченим, бо чоловіків завжди охоплює лють, коли вони перелякані. Лють– чоловіча відповідь на страх. Я боявся тебе втратити, дівчинко. До смерти боявся.

Його ніжність… Ніжність, якій не можна опиратися. Ніжність, яку не можна не бажати. Біла глина на моєму обличчі, шиї, грудях, животі. Ян ліпить мене. Ян створює новий шедевр.

Ми гуляли парком. Я збирала квіти, Ян пояснював мені, що вони розповідають нам своєю мовою. Я простягнула йому кульбабку.

– Якщо жовта кульбаба символізує пихатість, біла – самий пух, легковажність.

Ромашка.