Живі книги
Шрифт:
Раптом я усвідомив, що втратив відчуття часу, а «швидка», певне, вже скоро приїде, тож краще бігти їй назустріч! Я вхопив банку здоровою рукою і кинувся до дверей. По дорозі помітив свою сумку, прихопив її, ліктем натиснув ручку вхідних дверей, а далі штовхнув їх ногою, щоб закрилися. Так само ліктем натиснув кнопку ліфта і притулився до стіни.
Гострий біль у руці минув, але дві рани боліли тупо, і здавалося, ніби через ті місця з моєї руки тягнули жили.
Відкрилися двері вантажного
Раптом ліфт завмер і зупинився, але двері не відчинилися. Я зачекав якусь мить і знову натиснув кнопку з одиницею. Рух відновився. Але тепер здавалося, що ліфт везе нас не вниз, а вгору і при цьому повзе так довго, ніби у висотці, а не в шістнадцятиповерховому будинку. Я спересердя вдарив ногою у двері, у відповідь рука відгукнулася різким болем, але нічого не змінилося – ліфт повз повільно, наче знущався. Я підніс до обличчя поранену руку – рушник уже був у крові.
Баришня, яка стояла позаду мене, суворо промовила: «Що ви витворяєте? Доросла людина! А я, між іншим, поспішаю!»
Я вже втратив контроль за часом, сили мене залишали, хотілося присісти, а ще краще – лягти, завмерти і заснути. Але десь назустріч мені вже мчали лікарі, і я теж мусив поспішати… Щоб не впасти, я поміняв позу і притулився до стіни. Певне, зачепив якусь кнопку, бо ліфт знову смикнувся і завмер. Двері не відчинилися. Моя сумка зрадницьки сповзла на підлогу. Дівчина гнівно глянула на мене і відсахнулася – я не мав сил говорити і лише простягнув до неї банку зі своїм скарбом. Вона завмерла. Я показав їй другу руку, сповиту просякнутим кров’ю рушником. Вона швидко второпала, що з однією рукою погано, але що в другій?
Я підняв банку вище, мутне світло від блідої лампи освітило її вміст, дівчина пригляділася, зойкнула і прикрила рот долонею.
Якусь мить ми дивилися очі в очі, але раптом вона хитнулася і почала сповзати вниз. Сумочка з її плеча впала на підлогу, я наче прокинувся від цього звуку й обхопив дівчину обома руками, хоч одна була в крові, а пальці другої судомно тримали банку.
Це тендітне тіло виявилося доволі важким, ніяк не хотіло стояти на ногах, і мені нічого не лишалося, крім як посадити її на підлогу спиною до стіни. Тупий біль у руці від рухів переходив у гострий, мене самого хитало, і раптом я почув, що десь на іншому поверсі хтось гупає у двері ліфта.
Оповідач дістав із кишені мобільний, порився в меню, і на екрані з’явилося фото чарівної рудоволосої дівчини.
– Ось вона! – він простягнув мобілку до слухача. – Ой, пробачте, я знову забув, що ви… Тобто…
Вибачте, щоразу хвилююся,
– Нічого, Ярославе, не варто вибачатися. Тим більше, що, коли дозволите піднести екран до очей, я можу й побачити, він же світиться. А це полегшує… – слухач прийняв на долоню смартфон і підніс екран до очей, тобто до темних окулярів.
– Правда, гарна? – не стримав широкої усмішки співрозмовник.
– Дуже, просто казкова! – всміхнувся Віктор і віддав мобільний господарю.
– Ну, так от. Вона сидить долі й оклигує, я ледве стою на ногах, ліфт завис, а знизу хтось гамселить кулаками у двері й кричить: «Подуріли там, чи що? Катаються вони! А нам що – холодильник на собі тягти?!»
Тут я зібрав останні сили, притулився обличчям до щілини в дверях і гаркнув: «Та зробіть же що-небудь! Тут людині погано! Викличте когось!»
Час ніби зупинився. Перемовини з диспетчером за допомогою вбудованого зв’язку вселили надію, що колись нас таки випустять. Ми сиділи в напівтемряві навпочіпки один перед одним, а на підлозі між нами стояла банка з моїми пальцями…
Дівчина промовила: «Розмотуйте руку, треба перетиснути судини, чимось перев’язати зап’ястя, он рушник весь у крові…»
Вона встала і витягла з довгої спідниці саморобний пасок, сплетений зі шкіряних мотузок і монеток. А мені веліла знімати футболку. Я звільнив руку від закривавленого рушника, кинув його в куток кабіни, з острахом глянув на обрубки пальців. Дівчина цієї ж миті побачила те саме, але не знепритомніла, а вся ніби підібралася, втягла голову в плечі і вправно перехопила мій зап’ясток ремінцем, а потім сповила руку футболкою, складеною вздовж.
Не знаю, скільки минуло часу…
Раптом у двері енергійно постукали: «Це ви викликали «швидку»? Хто в ліфті? Скільки вас там?»
«Це ми викликали», – промовив я вже без жодної надії.
Але раптом попутниця моя підхопилася й почала колотити кулачками у двері й кричати: «Бригада! Рятуйте! Рятуйте людину! Йому погано! Втратив багато крові! Та й пальці ж тут у баночці! Не можна гаяти час!»
Невпевнений молодий голос іззовні промовив: «Що, будемо ламати двері?»
«А ти вмієш? Були прецеденти?» – замість відповіді спитав другий.
«Розумні ви, Гіпократи! Вам аби ламати… Ви людей лікуйте, а до механізмів краще не лізьте!» – забуркотів третій.
«Ви що там, знущаєтеся?!» – не витримав я і з усієї дурі гепнув ногою по дверях. Ліфт здригнувся і знову рушив униз, а я побачив перед собою перелякане обличчя дівчини з розтріпаним кучерявим волоссям і здивованими круглими очима…
Ярослав замовк і випив одним ковтком каву-еспресо, що вже захолола в маленькій чашечці.