Зенітка
Шрифт:
А до того ще Оленка й комбайнер.
Васька оце трохи підранило. Полежав він із місяць у шпиталі, вилікувався, дали йому на місяць відпустку, побував він удома та, вертаючись на фронт, до мене заїхав.
Ну, поговорили-побалакали, чим абонемент послав, пригостилися.
Раптом Васько встає, одкриває валізку, витягає звідтам гнучку таку грушеву хлудинку, — ну, просто тобі як стек, — подає ту хлудину мені та й каже:
— Оце, — каже, — нате, дядьку, заховайте, та як вернусь я з фронту не Героєм Радянського Союзу, спускайте з мене що б на мені не було, не взирая на лиця: чи бриджі, чи галіфе, чи гольф, чи прості собі
— Що це ти, — кажу, — Васю? Чого це ти так? Хто це тебе так?
— Олена! Надійка, — каже, — помічниця в мене, а з Героєм розписалася, так ото щоб я, комбайнер, не за Героя віддалася!? Та не буде цього ніколи!!
— Не любиш, — кажу я їй, — ти мене, Оленко!
— Люблю, — каже, — Васю! Люблю!
Та й поцілувала.
І аж очі Васько заплющив…
— Дядьку, — каже, — ви знаєте, як Олена цілує?
— Ні, — кажу, — не знаю! Не пробував!
— Летить, дядьку, міна, виє, свистить, харчить, а я дивлюсь на неї, чую всю цю пекельну мелодію — і хоча б вам ха! А й оком не моргну! А як Олена поцілувала, так ніби міліард золотих трасуючих куль тебе пронизали! На губах забринів міліард бджілок з нектаром, серце розпістерлося на всі груди, і з усього тіла міліард краплин крові ллянув у серце, і в голові миги-миги-миги, — міліард мигів, — зробилося млосно і трохи не впав!
— Ой, дядьку! — Васька кинувся на мене, обхопив руками, стис…
— Василю! — зойкнув я, — хай ти сказишся! Що ти робиш!? Задавиш!
— А таке, дядечку, мені й у бліндажі раз було. Сиділи ми, наказу чекали. Та й задрімали. І наснилося мені, що Михайло Іванович Калінін вручає мені орден Леніна і медаль «Золоту Зірку». І приїхав я, вроді, додому, а назустріч іде Оленка. І в українському вбранні. Плисова на ній керсетка, кубова рясна спідниця, сорочка вирізуванням, біла-біла, червоні сап'янові чобітки, на голові волошковий вінок, коса вся стьожками заплетена, на шиї намисто, дукати… Я прожогом до неї, стис її в обіймах: — «Оленко, — кричу, — тепер ти вже моя, моя! Біжимо до загсу!»
Коли це хтось басом як закричить:
— Товаришу гвардії молодший сержант! Чого це я «моя, моя, моя», коли я гвардії червоноармієць Рипиця!? І до якого загсу, коли нам он до того костьолу в розвідку тра йти!? Та не давіть, — кричить, — так, бо задавите!
Кліпнув я очима, а коло мене Рипиця харчить, червоний, аж синій.
— Ото, — кажу.
— Ну, прощавайте, дядьку, треба їхати. А про хлудинку не забувайте! Та не думайте, що геройство здобуватиму тільки для Оленки, ні, за волю та честь Батьківщини перш за все!
Поїхав Васько на фронт, а я все прошу дружину:
— Попришивай, — прошу, — міцніше ґудзики до підтяжок! Пришивай, — кажу, — краще дратвою!
— Та вони й так міцно попришивані.
— То, — кажу, — як на мирний час, то воно, може, й міцно, а в нас час воєнний, всяко може трапитись…
Ходжу, було, по хаті, побачу грушеву хлудину, та мимоволі й смикну за штани: чи видержать ґудзики.
— Ну, а тепер угадайте що далі було?
Не знаю, чи здобув Васько високе звання Героя, чи ні, знаю тільки, що оце днями телеграму мені принесено:
«15-го записуємося з Оленкою в загсі. Обов'язково приїздіть
Мені так легко зітхнулось. Узяв я грушеву хлудинку та й подарував сусідовому хлопчикові, а на дружину нагримав:
— Попришивають ґудзики до штанів дратвою! І куди це годиться? Поки застебнеш, пучки заболять! Це ж ґудзики, а не підметки!
Трістан на Хрещатику
(Несподівана зустріч з німецьким легендарним лицарем)
Як казали в старовину українці: «Дело было вечером, делать было нечего», — пішов я на Хрещатик…
Там, як знаєте, вища арійська раса землю копає, цеглу носить і взагалі робить усе те, що й належить вищій расі, що була «покликана дати світові новий клас панів», знищивши, при цій нагоді, «насамперед усі слов'янські народи: росіян, поляків, чехів, словаків, болгар, українців, білорусів»…
Ну, копають, носять…
Правду казавши, копають і носять вони, як і належить вищій арійській расі, погано, кволо копають і носять… Як мокре горить.
Нищили вони слов'янські народи і на Майданеку, і в Баб'ячому яру, і в Мінську, і в Харкові, і в нечисленних інших містах значно енергійніше й спритніше…
Ну, прийшов…
Дивлюсь — серед арійської аристократії щось таке ніби знайома постать.
Придивляюсь пильніше.
Постать теж на мені погляд зупинила.
Підходить до мене ближче:
— Пізнаєте? — питає.
— Та щось, — кажу, — справді ви мені когось нагадуєте.
— Я — Трістан, німецький лицар легендарний!
— Це, — кажу, — не з тих Трістанів, що ото «Трістан та Ізольда», музика Ріхарда Вагнера?
— Я-я! Не з тих Трістанів, а я той самісінький Трістан і є, читали, значить?
— Та читав, — кажу, — читав! І музику Вагнерову слухав! Пізнати, — кажу, — тяжкувато!
— Я-я! Ви бачили мене в латах?
— Бачив у латах, тепер бачу в латках! Змінилися, — кажу, — кріпко! А де ж Ізольда?
— О, майн гот! [4] Я вдарився на Схід латифундії воювати, нових рабів добувати, а Ізольда, як і кожна справжня німецька патріотка, у похідну офіцерську віллу — «Смотрите здесь, смотрите там!» — пішла… У віллі рейхсфельдмаршал Герінг підморгнув, вона в нього за сьому штатну дружину править і тепер із золотими чамайданами до Мадріда вилетіла, щоб потім в Аргентіну!.. О, майн гот!
4
О mein Gott! — О боже мій! (нім.).
— Сильна, — говорю, — драма! Така драма, що й Вагнер навряд чи музику б підібрав…
— О, майн гот!
— Кріпіться! — кажу. — Ви ж старовинний, — кажу, — лицар тевтонський! Лицарський, — кажу, — дух…
— Іх габе кайнен [5] дух!
— І духу нема?
— Іст ніхт! Першу порцію духу на Дніпрі вибили, а потім Ковпак упіймав та такого духу дав, що його духом вирвало з мене всенький лицарський дух і тепер у мене духу ані духа!
— Той, — кажу, — може!
5
Ich habe keinen… — Я не маю… (нім.).