Земля

Стефанык Василь Семенович

– А я зараз найду, але аж на кінці села.

– А кілько нас є?

Порахували.

– Літерку як купиш, та й буде.

Всі шукали грошей, поволі, ніби невдоволені, але раді, що буде забава.

***

– Розробляйте мило, котрі голитеси, а котрі стрижитеси, то сідайте, бо сонце сходить.

– Тимку, небоже, ти тримай вже трафіку з папірками, бо як котрий віде з твоїх рук, то мусить цілу книжечку віліпити, аби кров з него не зійшла.

– Та в тебе, Миколо, така тверда борода, що я борше

би ди­ку свиню віголив та пустив до церкви, ніж тебе.

– Тобі все недогода, а на Юрка нарікаєш, що має мнєкий волос.

– Бо також пустий волос, такий, як у дівки межи пахами... Ме­ні вже рука дрожить, я не знаю, як я вас доголю до кінця, а як ще котрий з вас вівернете ратиці, то таки не знаю, як вго на лаву покласти.

Сонце вже добре зійшло, як Тимкові гості сиділи обліпле­ні папірцями та чекали на горівку.

Микита врешті прийшов з пляшкою, і заки ще обголив­ся, то на столі була горівка і накроєний хліб з часником.

***

– Пиймо, бре, бо гони наші короткії Що будемо собі жалувати?

– Та нам коби цеї нехтолиці хто доносив, то ще би-с, мо, ду­бали поволі. Війта вже не кладемо, ради не вібираємо, по­слів не посилаємо.

– Все перейшло на читальню, там тепер рєд .

– От, рєд, дівки перебираютьси на парубків, парубки на дівок, обіймаютьси без встиду та сорому, весілє спра­в­лє­ю­ть та беруть грощі за білета.

– Така тепер у них настала забава, але вони мають розум, не бійси, молоді, світом бували. Польщі ані-ані не хотє, а па­нцькі грунти хотє розділити.

– Бігме, добре, ніц не кажіть, тепер з цев Польщев ніхто не годен вітримати: і маєткове, і доходове, і ґрунтове, і від псів, і від гноївки... але де що на світі є!

– Та коби могли вібороти! От дай боже здоровлє, Насте, та й не кричи на нас, бо, небого, вже-м на розході.

– Та що я вам кажу, дай боже і вам здоровля, лиш не загрійте голови, як котрих зелених свєт: люди йдуть до це­р­к­ви, село обмаєне, а ви лежите, як дуб'є, під любистком...

– Тогди був гелт­­, де ті часи?..

Довго ще балакали і Василеві на хорий зуб оставили зо два келишки.

– Та йдіть вже додому, та коли вас жінки зберуть до це­р­к­ви і коли я вімету оте волосе, кінцькі гриви з білих коней...

І вони виходили з хати зі спеченими обличчями, які сонце довгі роки пражило; воно й тепер зараз увіссалося в них, та й вони його несли до своїх домів.

***

– Зараз буде біда,- казав Микола Максимові.

– Та яка біда, а дітем від тебе зась!

– Та дітем зась, але стара. Вже чекає, аж очі відивила, аби мене чісати.

– Сам си чіши.

– А де ж би вона дала, вона ціпко любить полюванє робити в чупрі, та зараз занюхає, що-м пив горівку. Та й казане: не маєш стиду, старий, ні від сонца, ні від людий.

– То сховайси десь у стодолі.

– То пропало, вона би мене з гребенем шукала до завтра...

ДІД ГРИЦЬ

Я поїхав відвідати мого старого приятеля Гриця.

Він давно оглух, і тяжко з ним перебалакувати. В руках мав зелену галузку, а коло нього на траві сидів його невеликий внук.

– В добрий час ви приїхали; я переродивси на молодого, лиш не знаю, чи на дитину зійду, чи на стару голову стиду наберу. Чую тоту музику, як моя стара йшла за мене, дуже бистрі голоси позалітали в уха. Дотепер були як оловом за­лляті. Мука бути глухому, слова в'януть на язиці, а стара лиш посмішковуєтьси з мене та пищить, як сойка, в самі вуха. А нема вже як вічів слухати та з престолів самому до них говорити. Мені з жєлю за люцьким словом не раз хо­ті­ло­си дати себе замурувати. Гірко воно, як живе ще тіло об­ро­стає коров та стає стовпом.

– Приходитьси сидіти в свої душі, як у завалені хаті, де всьо розбите і понівечене. Десь як з мраки, як з мокрого по­пелу таскати свій розбитий маєток та від спузи обтирати руки. Рідні діти такі, як чужі, я забув, що вони були мали­ми.

– Давно дуже, як нас у місті, самих господарів, богато зі­бралоси з Черемоша, з-над Прута і з-над Дністра, як приве­з­ли хлопців до школи. Вони такі тихонькі на міськім ринку, як риба, розкидана по дорозі; гинуть тікати в зелене поле. Мами сидять на возах, плачуть та потихо проклинають наших дорадників, а ми, батьки, радуємоси: та доки, ка­жемо, будемо дурні та панам служити будемо, поки діти не вівчимо, а тоді і панів понагонимо. А геть потім, як діти в школах попідростали, то ми, самі дужі господарі, гомо­ні­ли коло них, як бжоли коло цвіту.

– І той жєль, коли я, як замурований цементом, попав у гли­боку пивницу, зробив із мене такого, що зачєв забувати то, що мене в житю все радувало. Як я кілька день тому почув у собі нову силу, то, господи, відий, все сонце, яке я двигав на собі три покоління, воскресло в мені, всі пшениці, що-м вікосив, ще не молочені. Тепер я богач, ще погодую цілу Україну. Всі морози, що підо мнов жили віки, тепер мене кладуть на ноги. Іду ніби до дітей, стара напхала в торбу всілячини: і це їм, і того їм, не жалує мене, сідлає, як коня. А я замітілями та бурею йду радий, веселий, бо на­переді діти, а назаді біла хата.

– А що вони здорові, ростуть, вчутьси.

– Відпочиваю по дорозі, як дуб, міцно закорінований у зе­м­лі, а галузе під небесами, в школі. Тепер я віджив і ще-м ду­жий, походжу ще по свої дорозі, бо маю доброї, ласкавої ду­ші в собі повну пазуху.

– Гей, як вони всі покінчили школи - тоті наші діти, та як пристали до нас, як ми збилиси до них докупи! Де, моспане, тут вже шандарям дати раду. Сунемо за дітьми тисячами, моцні та розумні. Свої напереді. Встає Франко з таким ясним чолом, як сонце, спокійно вчить нас, бо він все знає. Приповідає нам, що як кождий з нас посидить у кременалі за мужицьку справу, то вже ніколи нічого боятиси не бу­де... А Павлик ледве дише, розповідає завзято тонким голо­сом - геть ніби без надії - про нашу нужду, а там ззаду, від дверей, крикливий Трильовський в биндах, як дівка, та все сварить, а молоді через це все ближче тиснутьси до него. Одно слово: земля по містах дудніла під нами, і не оден панць-кий вугол утік із свого гнізда.