За сестрою
Шрифт:
– Ану, що промовить, коли гарненько попросимо!
– говорив один козак, наближаючися з розпаленим залiзом: - Я заздалегiдь приладив. Трохи припечемо п'яти, так. скаже, усе виспiває. Подержiть, хлопцi, ноги.
Козаки пiдняли татариновi ногу вгору…
– Не дай пекти ноги, - каже татарин до дiда, - я все скажу.
– Лишiть його, хлопцi!
– каже дiд: - Ну, говори, а не дуже бреши!..
– Ми були цеї ночi в Спасiвцi. В нашому загонi було 400 люда. Ватажкував наш славний Мустафа-ага, син Iбрагiма, ханського Девлетгiрея[1] Ми пiшли на Україну на
– Чи варто було за хлопцем ганяти?
– Так казав ватажок, значить, нiхто не смiв втекти… Ми знали про Спасiвку, що там багато заможних людей. Це донесли нам татари-крамарi. На це село ми.давно ладились. Де тепер наш кiш, я не знаю… Мабуть, додому вертається.
Трiска прислухувався тiй мовi, бо розумiв її.
– Багато вас перебили в Спасiвцi?
– питає.
– Не знаю. Я в Спасiвцi не був, а за частоколом сторожив.
Трiска мотав усе на вус i пiдсмiхався, бо вже мав у головi готовий план, що йому робити: треба до татар зблизитися, а нiччю на їх кiш напасти. Вони ще не будуть далеко, бо з грабiжжю та з ясиром iдеться поволi…
– Аллах! Аллах! Аллах!
– заревiло з усiх бокiв, аж луна степом пiшла…
Козаки усi розскочились вiд татарина й кинулись до зброї…
Дивляться, а їх з усiх бокiв обскочило бiльш як сотня козакiв…
– Чорт батька твого!
– сердяться козаки: - От налякали!
– Ха! ха! ха!
– смiялися тi, що тепер прийшли: - Правда, що налякали?..
Попереду виїхав сотник Андрiй Недоля на буланому турецькому конi.
– А в вас до бiса який звичай? Вас би треба палицями! Згуртувались, як вiвцi над сiном, та й про свiт забули… А де вартовi, де сторожа?
– Якого бiса нам удень сторожi?
– обiзвався Трiска.
– Хiба ми послiпли?
– Видно, що й послiпли й поглухли. Ми пiд'їхали пiд самiський обоз, а ви нi чичирк… Вам би чабанами бути, а не козаками; тьфу, крамарi! Татарина торгують.
Трiсцi кров пiдступила до голови на таку зневагу…
– Ти нє гримай!
– каже i вдарив рукою по шаблi.
– Звiдки Господь привiв?
– спитав дiд Панас.
– Що тут у вас сталося?
– питає Недоля.
Дiд Панас розповiв йому усе…
– Гаразд, хлопцi! Робота буде, лише конi трохи спочинуть… Як тебе звуть?
– Я Остап Трiска, ватажок…
Ось i добре, - каже Недоля.
– Пристаете, панове козаки, пiд мою руку?
– гукнув Недоля.
– Нема що говорити, а треба пристати!
– каже дiд Панас: - Хай буде один ватажок, бо де двi газдинi, там хата неметена. Сотника Недолю я добре знаю й скажу, що славний козак…
– Хай буде й вiн, аби добрий!
– гукали козаки.
Недолинi козаки пустили своїх коней у рiчку, а вiдтак поприпинали пастися.
Недоля, узявши Трiску й дiда Панаса пiд руку, пiшов з ними на могилу порадитись.
Тим часом козаки забавлялися з татарином. I мiж ними були такi, що знали по-татарськи.
Татарин просив їсти. Йому розв'язали руки,
– Може тобi показати того хлопця, що ти за ним гнався?
– Ану, покажiт…
– Павлусю, ходи сюди!
Павлусь, побачивши татарина, задрижав на тiлi… Не хотiв iти…
– Ну, ходи, не бiйся, вiн тобi нiчого не зробить тепер, - пiдбадьорювали його козаки.
Павлусь дивився заляканими очима на татарина.
Татарин махав до нього рукою й усмiхався.
– То бач, сину, воєнне дiло! До цього треба звикати, - пояснював один козак.
– Зловиш ти його, ти йому пан, зловить вiн тебе, то в ясир пожене.
Павлусь справдi осмiлився. Вiн почав приглядатися до татарина зблизька. Це справдi такий, як тi крамарi татари, що в село заходили. А якi вони вчора були страшнi! Вiн гадав, що їм нiхто не встоїть, а тут ось зловив його сам Непорадний та й зв'язав, як барана.
– Ти налякався вчора?
– питає татарин.
Павлусевi переклали цi слова на українську мову.
– Ти мене, чорте, стрiлою у спину поцiлив, - каже Павлусь.
Татарин засмiявся…
– Ну, вибачай, це воєнне дiло, я не знав, що поцiлю на бiгу…
– А де твiй кiнь?
– Пасеться.
– А сiдло є?
– Егеж!
– Ти менi подаруй твоє сiдло, а я тобi моє дам. Замiняємося та побратимами будемо.
Ця розмова велася через перекладача. Павлусь, почувши Останнi слова, не розумiв, чого татаринновi треба. Вiн знав за козацьке побратимство, але хiба з татарином можна?
– Мiняйся, хлопче, це можна, - кажуть козаки.
– Як треба, то й з чортом покумайся. Може вiн поможе тобi сестру вiднайти, - дораджував йому хтось.
Коли дiло йшло про сестру, то Павлусь не жалiв нiчого, себе самого вiддав би.
Згодився. Татарин подав руку i дуже радий був.
Павлусь уже йшов з сiдлом, тай стрiнув Непорадного й розповiв йому про замiну сiдла. Непорадний його задержав.
– Так ти, татарине, сiдло мiняєш з хлопцем?
– Вже й замiняв…
– Егеж? А ти маєш своє сiдло? Вибачай, це моя воєнна добича, i ти i твiй кiнь i твоє сiдло…
Татарин нахмурився i люто глянув на Непорадного…
– Ось що, небоже! Тобi не побратимства хочеться, а червiнцiв, що в сiдлi захованi, от як! Ну, признайся! Правда? Скажи, чийого коня хлопець забрав?
Татарин мовчав.
– От хитрий поганець!
– говорили козаки смiючись.
– Якого побратима знайшов… Вiдтак з легким серцем продав би цього побратима на базарi…
Татариновi не вдалося.
За той час обидва ватажки порадились зробити так: Вони пiдiйдуть пiд татарський кiш. Татарин покаже дорогу. Передом пiдуть козаки з Трiскою i стануть зачiпати татар, щоб їх з коша заманити. Трiска iз своїми втiкатиме. Татари поженуть за ними, а тут уже стоятиме Недоля й привiтає їх гарненько. Коли б татари не рушались у погоню, то це значить, що їх небагато й можна вдарити на кiш. Татарина поведе на арканi Непорадний.