З півночі

Грабовський Павло Арсенович

На гірке життя уродився я...

На гірке життя уродився я, Не зазнав і раз щастя змолоду; Знудьгувалася вся душа моя Серед вічної стужі-холоду. На шляху моїм скрізь хрести самі Якась іродська сила ставила, Святу молодість підтяла в ярмі, Мети людської нагло збавила. Слівця щирого не сказала ще, Не дала мені втіхи жадної... Люди, де ви є? Гострий біль пече; Не знести журби безпорадної. Все кругом мовчить; все кругом чуже... Хоча б капелька долі власної, Так нема її та й не буде вже... Сниться

мла труни передчасної. Над проваллям я тяжко сльози ллю, Вкрай розпукою серце змучене... О, дмухни, розвій всю нудьгу мою, Почуття нове, з ділом злучене! Не дмухне воно, не розвіє сліз; Знову ділові не віддатися: Неминуче щось мене тягне вниз, Більш не здужаю з ним змагатися. На гірке життя уродився я, Не зазнав і раз щастя змолоду... Люди, де ви є? Мре душа моя... О, не кидайте серед холоду!

Душею я вчора віджив...

Душею я вчора віджив, Прокинувсь від мук, а сьогодні? Як швидко я все пережив, Як швидко я знов затужив; Розпучно стою край безодні. Я мріями вчора літав Далеко відціль, а сьогодні? Як швидко нудитись я став, Як швидко я крильми пристав, Спинилися змаги безплодні. До праці я вчора зривавсь, Пив солод надій, а сьогодні? Куди він, мій порив, дівавсь? А чуюсь, як перш відчувавсь, Розпучно стою край безодні!

Моє серце знов тяжко щемить...

Моє серце знов тяжко щемить, Бо нема чого вбогому ждати. Не прийду я до тебе в цю мить, Не примушу докупи страждати. Я замкнусь собі сам у тиші, Засумую від рана до рана, Доки мука не зникне з душі, Не загоїться нищечком рана. А до тебе в цю мить не прийду. Заховаю подальш свої болі... На твоєму, голубко, виду Сліз пекучих без того доволі.

Розійдіться, журні мислі...

Розійдіться, журні мислі; Не туманьте мого чола! Нащо душу мені стисли, Нащо густо так ви звисли, Все охмарили довкола? Сором гнити, сором мерти, Сором терпіть рабські смуги; Проти долі буду перти, Хочу битись, хочу стерти Слід ворожої наруги. Розійдіться ж, мислі-муки, Не гасіть у грудях жару, Дайте зняти слабі руки, З тихих струн добути звуки Всім гнобителям на кару!

Сяду за діло - нічого не робиться...

Сяду за діло - нічого не робиться, Стану гадати - чомусь не гадається, Все щось безрадісно, все щось хоробиться, Все мені образ твій любий ввижається. Де ж ти, голубонько? Де? На хвилиночку Глянь з отим усміхом милим, чаруючим, Втіхи, надій принеси хоть краплиночку, Виклич життя нове в серці сумуючім!

Не лякаймось, брати мої, моря...

Не лякаймось, брати мої, моря, Будем сміливо вкупі пливти; Хоча б, опріч розпуки та горя, Не судилось нічого знайти! Годі ждати за труд свій подяки Чи шукати блискучих вінків. Жваво, жваво насупроти мряки! Згуба - жереб справжніх вояків.

СПОВІДЬ

Я пав духом на час, я заслаб в самоті, Весь

погнувся під горя вагою; Враз померхли були ідеали святі, Я не бачив зорі за нудьгою. Стежку стратила десь журна думка моя, Подалась на сумне кладовище, Зворушилось дрібне, роздратоване «я», Від усього зробилось найвище. Я ридати почав, проклинати людей, Я почав на весь світ нарікати, Перестав одрізнять блескіт світлих ідей, Забув звагу - братів рятувати. Власні болі самі в моїм серці жили, Я знікчемнів у власних недугах; А що ближніх моїх муки гірш опрягли, То яке мені діло до других? Тяжко сльози лились, що у мене нема Та й довіку не буде вже друга; Остогидла мені до загину тюрма, З виду темна не сходила смуга. І що далі, то більш падав я на шляху, Був німішим на погуки світа, Тільки нишком співав про недолю лиху Та про марно потрачені літа. Гей, куди ж подівались так швидко вони, Палкі пориви, мрії юнацькі, Найпевніші, либонь, вільних днів звістуни? Що приборкало крила козацькі? О, простіть мене ви, непохитні борці, Та погляньте знов приязним зором! Про знемогу мою, про хвилини оці Мені навіть і згадувать сором. В грудях жвавість росте; думка кличе вперед; Відживають колишні заміри; Перейшов по душі дошкульний уверед; Знов я повен надії та віри. Обійняв би весь мир, словом всіх повітав, З побажанням удавсь голубливим... І здається мені, що надовго б я став Після того міцним та щасливим. Хай ніколи, ніде не збувається все, Що у снах зачарованих сниться, Хай у прірву мене життя вихром знесе, Знаю: сонце на хвильку міниться. Хочу жити я знов, працювать без кінця, Власні жалі порвати з докором. Згиньте ж, туги мої! Ви не гідні слівця, Про вас навіть і згадувать сором!

Оце читав я про світи...

Оце читав я про світи, Про всякі землі та країни; Бажав хоч стрічечку знайти Про долю нені України. Вона знайшлась - перечитав; Не зрозумів, проте, ні коми... В умі болючий запит став: Мій рідний краю, де ми, що ми? Чи ти зірнеш коли ясніш, Чи мовчки в темряві загаснеш? Чи є над тебе де сумніш, Чи є над тебе де нещасніш?

Мало нас, та се - дарма...

Мало нас, та се - дарма, Більше буде з перегодом: Не довіку висне тьма Над замученим народом. Мало нас, та се - дарма, Не в потузі бог, а в правді; Тричі проклята тюрма Пануватиме не завжди. Мало нас, та се - дарма; Міцна віра рушить скали... Тим загибелі нема, Кому світять ідеали!

Хай серце крається, хай збільшується рана...

Хай серце крається, хай збільшується рана, Затроєна розпукою зневіри... Душа моя, в сумну жалобу вбрана, Я певен: діжде свого свята - рана, [9] Зневаживши дрібні людські кумири. Вона квилить собі, підтята на хвилину, Та минув час - встає свідомість владно; Я певен нині, що всі муки скину, Що збережу завзяття до загину... О доле, доле! Де ти ділась зрадно?

9

– Рана - ранку, світанку.